Претендуючи на першовідкривача в політології, російський фахівець у галузі економіки академік Вазген Авагян шукає аналогій у далекому минулому, хоч, відверто кажучи, його знання у світовій історії навіть не сягають рівня випускника середньої школи. Окрім того, його речення сформульовані так, начебто ідіоми вірменської мови, — а він називає себе «старим вірменином», — перекладені дослівно недолугим знавцем російської мови, що нерідко затуманює їх зміст. Приміром, він писав, що «перспективы «русского мира» мрачны, но он единственное, что имеет — перспективу». Спробуй зрозумій. Хто буде боротися за «мрачные перспективы»?

Розхвалений економіст порівнює нинішній розвиток Російської Федерації з історією давньої Римської імперії, яка розділилася на дві частини. Якщо західна імперія загинула, то східна (Візантія) збереглася й розвинулася в «Третій Рим», під яким розуміють Москву. Безперечно, В. Авагян мав би знати, що Візантійська імперія перестала існувати в 1453 році, коли захоплений турками Константинополь перетворився на Стамбул.

Чи не варто на такій підставі заявити, що й монгольська Золота Орда існує до цього часу, бо її Московський улус перетворився на Російську Федерацію? Щоправда, економіст Авагян заявляє, що «Росії треба вийти з нікчемності, докорінно змінити економічну систему, налагодити духовне життя». Тепер порівняймо три твердження: «мрачные перспективы «русского мира», «русский мир» як «единственное» з погляду перспективи і стан «нікчемності» нинішньої Російської Федерації. Зізнаюся, второпати непросто.

Усі економічні системи у світі Авагян поділяє на самостійні й керовані. Отут економіст проявляє анальфабетизм у міжнародному праві. Він визнає самостійними «лише нинішніх членів Радбезу ООН». Дивно! Адже в Раді безпеки ООН є постійні члени, наділені правом «вето», і вибрані на певний період представники від держав із різних регіонів, у тому числі навіть з «третього світу», рівень розвитку яких не засвідчує економічної самостійності. Однак він заявляє: «Усі країни, окрім країн—членів ООН Радбезу — це керовані ззовні країни». Зважмо, що постійного членства в цьому міжнародному органі не мають такі економічні гіганти, як Японія та Німеччина! Чи їх також віднести до керованих ззовні?

Економіст нав’язує думку, що «становище України абсолютно катастрофічне», бо вона протиставила себе Росії, для якої вона була «вередливою донькою» і перебувала на статусі «привілейованої підпорядкованої околиці». Якщо наша країна підпорядковувалася московському Кремлю як «донька», то вашингтонському Капітолію вона начебто належить як «бранка Бухенвальда» табірному коменданту. Таке образне порівняння економіста як одночасно автора віршованих книг. Вірменин погрожує українцям, що Захід розбере нас на «запчастини», перетворить на холопів і відбере всі матеріальні цінності.

Плани Заходу щодо України Авагян розглядає в контексті «рішучого знищення слов’янства», «боротьби з православним слов’янством і його симбіотами». Він пише, що «мотив вигоди при «розбиранні на запчастини» Югославії, України, Чехословаччини, Болгарії, Греції, моєї нещасної Вірменії, до речі, також — завжди доповнюється пристрасною ірраціональною ненавистю, що спирається на фобіях і комплексі неповноцінності». Виходить, що комплексом неповноцінності страждає насамперед Росія, що розбирає на «запчастини» православні держави: Грузію, Україну, Молдову? Перелік православних країн дає підстави засумніватися в науковій сумлінності економіста. Хіба нині якісь західні держави розбирають Болгарію чи Грецію. Незрозуміло, чому Захід намагається докінчити геноцид вірмен, які перебувають під опікою Російської Федерації, належать до створених Кремлем наддержавних структур, у тому числі й мілітарних, а не належать до НАТО, що потрактовано як агресивне.

Ненависть до України Авагян намагається передати поетично. Він пише: «Украинствующие (а не українці? — О. Г.) сделали все, чтобы оторвать Украину от России, а это подобно отрыву ноги от человека. Человеку невесело скакать на костыле, но ноге еще хуже: кроме как сгнить или попасть под формалин, она уже ничего не сможет! Этот поступок украинствующих — снова показывает нам шакалов-падальщиков...» Хто не подивується, прочитавши таку цитату в оригіналі! У шизофренічному уявленні Авагяна Україна — навіть не цілість, а лише нога, без якої Московія не спроможна ходити!

Якби економіст знав історію, то подібної глупоти не насмілився б писати. Адже великий історик Михайло Грушевський спростував такі вигадки більш як сто років тому, довівши, що Київська великокняжа імперія — це давня держава українського народу, а «Владимиро-Суздальская земля» була її колонією. Спадкоємицею Київської держави було Галицько-Волинське князівство (королівство). Цікаво, що стаття нашого історика «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» надрукована українською мовою в збірнику Російської імператорської академії наук «Статьи по славяноведению» (С.-Петербург, 1904.— Вип. 1. — С. 298—304). Проте російські історики не наважуються спростувати аргументів українського вченого.

Як типовий недолугий українофоб В. Авагян звинувачує борців за визволення українського народу в «укрофашизмі», обурюється, що українці традиційно одягають вишиванки, а наші патріоти дотримуються гасла «Україна понад усе!». Як економіст за фахом, він не знає, що фашизм — явище винятково італійського тоталітаризму, що в Німеччині проявився як нацизм (націонал-соціалізм), а в Росії — як більшовизм. Називати так українських націоналістів з наукового погляду некоректно. Та чого хотіти? Попередники названого українофоба називали наших патріотів «німецько-українськими буржуазними націоналістами», хоч лідери націоналістичного руху Степан Бандера й Андрій Мельник під час Другої світової війни перебували в німецькому концтаборі «Заксенгаузен», а провідний діяч ОУН Олег Ольжич закатований як в’язень цієї гітлерівської катівні.

В опусах Авагяна українофобія досягла свого патологічного завершення. Він пише, що «українізм — це етнопатологічне явище, яке було пережито як «хвора фантазія», у рамках прощання українців з ілюзіями і химерами» або «разом з ліквідацією носіїв», таврованих ним як укри. Як справжній російський (а ще вірменський?) учений хоче запровадити ще один термін — «укретинізм». Все просто до наївності: якщо хочеш називатися українцем, то ти кретин! До такого навіть у путінській Російській Федерації ще не додумались несосвітенні україножери! Далі Авагян ототожнює «укретинізм» з «українізмом», який у своїй хворій уяві вважає за вірус, що проявляється в різних формах. Після знищення (!) найагресивніших форм залишаться «м’які штами». Він намагається визначити русофобію як політичну оболонку дикості й неосвіченості. Виникає питання: як тоді трактувати його та інших прихильників українофобії? Невже ж для них українофобія — це політична оболонка цивілізованості? Якщо вірити Авагяну, русофобами можуть бути лише тупі персонажі. Він заявляє: «Цінності миру в усьому світі, миролюбність, антивоєнні ініціативи — це російська місія на планеті й без росіян її ніхто не виконає». Як оцінити подібні твердження про винятковість якогось народу, людство знає ще від гітлерівських «надлюдей»!

Як ерудит Авагян, подібно до відомого мовознавця Джугашвілі, заявляє про себе як про фахівця в лінгвістиці. Він переконує, що «російська мова максимально близька до палеосанскриту, прамови індоєвропейської цивілізації». На противагу їй інші європейські мови — це примітивізація цієї мови, спричинені комплексом неповноцінності. Тільки «життєствердні ідеї з Росії» сприяють тому, що західна цивілізація ще животіє. До них віднесені російські інновації, російська філософія й світогляд. Без цього європейці залишилися б ущербними каліками. Мабуть, після таких тверджень коментарі зайві?

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.