На знімку: подружжя Пінчуків.

Тетяна Пінчук мешкає в селі Берестя, що в Дубровицькому районі на Рівненщині. Очолює батьківський комітет Берестівської школи, трудиться соціальним працівником, тож не раз перетиналися по життю. А от зійтися ближче допоміг... карантин: спілкувалися з нею через соцмережі.

«Такий уже я маю характер, що спокій тільки сниться. Всюди намагаюся встигнути. А якщо щось роблю, то хочу, щоб це було тільки «відмінно». Народилася в родині звичайних сільських трударів. Була третьою дитиною в сім’ї. Як заведено в селі, змалечку — в кожного свої обов’язки. Батьки мало нам читали виховних бесід, більше наставляли власним прикладом. Не лінуватися, поважати дорослих, шанувати старість і опікуватися нею, не носити в собі гнів, чинити добро ближньому — це всі ті основні постулати, якими керувалися в нашій сім’ї. Тепер, коли вже сама мама, теща та бабуся, намагаюся ті самі чесноти передати своїм дітям. Бо хоч би хто мені що казав, світ наш все-таки тримається не на грошах чи зв’язках, а на людській довірі та любові одне до одного», — каже Тетяна Григорівна.

У школі була ватажком, любила хокей, футбол, теніс, риболовлю. Потім — навчання в Мирогощанському аграрному коледжі. І, звичайно, — кохання. Одне на все життя. З чоловіком Григорієм у щасливому шлюбі вже понад двох десятків літ. Троє дітей, дві донечки, які вже встигли звити власні сімейні гнізда, а молодша навіть зробила таку ще молоду і вродливу маму ранньою бабусею, та дубочок-синочок Михайлик.

«У дитинстві, юності, ми всі віримо в казки, уявляємо себе принцесами, яким усе в житті даватиметься на тарілочці з голубим обідком. А дорослішаєш і розумієш, що на шляху до принцеси мусиш довгенько побути роботящою Попелюшкою. Я вдячна дуже своїм батькам, які поставили мене на власні крила, родині чоловіка, до якої прийняли мене, як рідну. А особливо своєму Григорію, котрий завжди був для мене справжньою опорою, першим заступником і порадником. Прожити довге сімейне життя і не розплескати в цьому вирі свої почуття — завдання непросте. Коли інколи гніваюся на чоловіка за щось, завжди намагаюся думати про перші місяці нашого спільного життя, згадувати, як билося пташкою серце від одного його погляду, і гнів відступає. Бо цей чоловік призначений мені Богом. Або пригадую, як чекала кожного його приїзду, коли він служив прикордонником і місяцями міг бути відірваний від дому, а на мої плечі лягала вся робота, і чоловіча в тому числі. Довелося освоїти техніку, і тепер поремонтувати авто чи байк для мене — не проблема. Ми ніколи в родині не ділили роботу на чоловічу і жіночу, бо сім’я — це одне ціле. І це те, що в кожної жінки має бути на першому плані. Якщо в тебе все добре в сім’ї, в тебе всяка робота ладиться. Недаремно нас називають берегинями сімейного вогнища. Я й донечок так виховала. Моє життєве кредо: «Багато вміє той, хто розраховує тільки на себе», — каже Тетяна.

Нині в житті Тетяни нові випробування.

«Уперше мій Григорій поїхав на роботу за кордон. І треба ж було такому статися, що потрапив на такий непростий період. Але додому не повертався. В їхньому містечку обстановка спокійна, все працює, як і до цього. Хоча, звісно, карантинні перестороги є: захисні маски, рукавички, дистанція. Ми ж у селі також худобу на карантин не поставимо. Мусиш годувати щодня, прибирати. Та й городи садитимемо, земля свої закони диктує. По весні маєш її удобрити та обробити, закласти врожай. У природі все розумно й усе доцільно. Це в місті на карантині нудьгуєш, а в селі у всяку пору роботи вистачає», — міркує жінка. Тим паче й професійна сфера в неї належить до життєво необхідних.

У соціальній сфері вона працює з 2006 року. Для своїх підопічних Таня — ще один член родини: «Я люблю свою роботу. Це живе спілкування з людьми, ти кожного дня приносиш комусь реальну користь і від цього твоя душа наповнюється гармонією. Я змалку дуже заздрила панянкам, що вміють їздити за кермом, це була моя заповітна мрія. І мені вдалося її здійснити. Але яке нині маю полегшення. Не тільки тепер, в період карантину, власне авто виручає. Скільки разів по роботі, бувало, треба когось зі своїх бабусь-дідусів до лікарні підвезти чи в аптеку, продукти доставити, своїх чи чоловікових батьків провідати».

Дубровиця Рівненської області.

Фото з домашнього архіву.