На знімку: Лілія з донькою.

Як їй це вдається в умовах карантину, спробувала з'ясувати із її дописів на сторінці у Фейсбуці.

Коли оголосили карантин, Лілія якраз збиралася до Києва на шосту "хімію". І тут – транспорту немає, елементарну захисну маску купити ніде. Звернулася у відчаї до облдержадміністрації, бо могли піти водночас нанівець старання багатьох попередніх місяців, порадили скористатися послугами "БлаБлаКар", щоб дістатися до столиці.

І тоді на поміч прийшли зовсім сторонні люди: хтось підказав водія, який може довезти до Києва, хтось допоміг зорієнтуватися в логістиці вже в самому престольному граді, хтось підтримав морально, допоміг коштами. Коронавірус таки справді знімає маски і дає повніше уявлення, хто є хто, аніж не один пуд солі, з'їдений за менш екстремальних обставин. Так, спільними стараннями дві "хімії" Лілія пройшла в умовах карантину. Як їй? Ось що пише на соцсторінці, звертаючись до користувачів Інтернету:

"Мабуть, прийшла пора знову розповісти трохи більше особистого. Цього разу про те, що допомагає не з'їхати з глузду і навіть так собі нічого жити. Не без матеріального. Якби не ваша допомога на початку цієї "ракової історії", можна було б одразу складати лапки і чекати кінця. Тому реально мене з того світу витягуєте ви, дітей моїх рятуєте теж ви, а я лапками гребу до берега і блаженно посміхаюсь, бо ридання заважатимуть диханню. Саме тому кожен з вас має право знати, як я вигрібаю.

Найперше, що допомогло впоратися, вірніше, допомогло, – це психологічна практика, розмови з психологом. Одна з них – лист власному Страху. Бажано дати йому ім'я, визначити його і поставитися з повагою. Він головний все-таки серед тих, хто визначатиме подальші твої дії. Мусиш з ним домовитися і зробити з нього свого союзника, в жодному разі не ворога. Принаймні, в моїй історії це було перше, що я зробила. Я перестала боятися. (Спочатку страх прив'язував мене до ліжка так, що я навіть боялася ворушитися, не те, що сідати в човен, склала лапки). За допомогою гештальт-терапії під тонким супроводом сестрички Вікторії Костенко ми й написали той доленосний лист і навіть отримали відповідь (лівою рукою писала собі від імені свого страху). Я, справді, змогла опанувати себе. Я майже Перемогла. Підтвердженням цього стало запрошення від клініки взяти участь в міжнародних клінічних дослідженнях. Це означало, що левову частину лікування хіміо- і таргетну терапію оплачуватиме компанія – спонсор досліджень. Головним моїм страхом було, що не зможу подолати сум, необхідних на лікування, – не саме лікування.

Часу боятися в мене вже не було – розпочалися "хімії". Усе навколо дуже-дуже швидко зарухалося. Пощастило з командою лікарів, які зі мною працюють. Після розмов з ними, іноді і мовчазної підтримки, навіть дружнього підморгування, з клініки приїжджаю окрилена. Так-так, окрилена. Хоч ось ти вже без волосся, без звичних сил і фізичних можливостей. І в цьому найбільша вада раку і "хімій". Вони тебе обезличують абсолютно. Лиса, сіра, без брів і без вій. Тінь. Власна тінь, боїшся зустрічати своє обличчя в дзеркалі. Можна скільки завгодно говорити для втіхи красивих слів і що все це минеться, але ти бачиш себе в тому дзеркалі і сама собі готова співчувати. Ти торкаєшся своєї незвично лисої голови, і вона тобі мерзне. Мерзне ось уже майже п’ять місяців. Найбільше, чого чекаєш, щоб волосся знову виросло. Бо людина має здатність жити не до і не після, а Вже...

Наступне, що я зробила, в принципі те саме, що робила з дитинства – почала читати нову книжку. А книги теж просто так до рук не потрапляють... То були три томи "Бесіди з Богом" Генрі Волша. Поки світ заходив в нинішню стадію божевілля, я бесідувала з Богом, та й продовжую донині, тільки вже без книги...
  
Далі були квіти. Ти чіпляєшся за землю, як і вони. Здається, плутаєш уже ногами, важко ходити, бо почуваєшся, як космонавт в невагомості, але виходиш в квітник, і він дає тобі сили.
 
Ну, і тепер мені знову потрібна допомога. Вже зовсім трохи лишилося до операції, яка не безплатна, і на неї вже в мене не вистачає коштів. Ще два блоки "хімій", а там і променева, після операції в іншій клініці ("Інновація"). Понад місяць потрібно буде десь селитися в Києві, щодня їздити на сеанс. Їх буде приблизно 23-25".

Однозначно, мине епідемія, залишаться позаду всі карантинні обмеження, всі перепони, що видавалися нездоланними. І мені дуже хочеться згодом написати, що в житті Лілії Хомич сталася приємна подія – її хвороба поборена. Бог бачить, як необхідна на Землі така обдарована, світла та щира людина.

Для тих, хто хоче допомогти, Лілії Хомич, номер її картки у Приватбанку 4149 4971 0056 9203.

Дубровиця Рівненської області.

На знімку: Лілія в лікарні.

Фото із сімейного альбому.