Для сучасних «шістдесятників», тобто тих, кому нині 60 і трохи більше років, такими подіями стали святкування 40-річчя, 50-річчя та 75-річчя священного Дня Перемоги над фашистсько-німецькими полчищами загарбників. Пам’ять — це один із визначальних, пізнавальних, оберігаючих, захисних, оборонних чинників душі, розуму і серця, що включає в себе відтворення, збереження, глибинне засвоєння та передачу людиною своїм нащадкам попередніх духовних цінностей, моральних якостей і досвіду як суспільства загалом, так і окремої особистості зокрема. Множина особистої пам’яті формує підґрунтя загальної суспільної пам’яті і є мотиваційною, інформаційною основою всіх соціальних процесів.

Пам’ять визначає характер та динаміку активності особистості, домінуючі тенденції в діяльності людини. Особливо важливим є зберегти, розвинути моторну, емоційну, образну, словесно-логічну пам’ять, а за тривалістю — історичну, родинну, сімейну, особистісну, а також — миттєву, ультракоротку (сенсорну), короткочасну пам’ять, яка є елементом її довгочасної іпостасі. У своїй практичній діяльності людина досить часто користується спогадами та оперативною пам’яттю. Без постійного відтворення, згадування, повторення, тренування, оновлення пам’яті їй стає притаманним забування, стирання, а то й остаточна втрата її суттєвих фрагментів. У постійному процесі, динаміці мають відбуватися дії згадування, відтворення, запам’ятовування і регулярного повторення. Доцільно враховувати те, що запам’ятовування буває миттєвим, короткочасним, тривалим, а також цілеспрямованим, системним, безсистемним, довільним і мимовільним. Одним з основних елементів стабільної пам’яті є відтворення, яке служить запобіжником для тимчасового і тривалого забування чи провалів у пам’яті, особливо історичній. Пам’ять доцільно піддавати постійному тренуванню, тобто формуванню мотивації для згадування, розподілу повторень, чергуванню запам’ятовування з пригадуванням, урізноманітненням тренувальних мисленевих вправ та навантажень, використанням мнемонічних засобів розв’язання інтелектуальних задач тощо.

Пам’ять базується на принципі історизму наукового пізнання, який вимагає розглядати всі історичні явища природи і суспільства в їх закономірному історичному розвитку, в зв’язку з конкретними історичними умовами їх існування. Історизм становить одну з характерних рис діалектики пізнання. Принцип історизму спрямований проти суб’єктивізму в оцінці історичної дійсності.

Історична пам’ять слугує тривалому зберіганню достовірних даних, які є основою для подальшого розвитку. Така пам’ять розглядається як істинне відображення хронології та послідовності подій і явищ, як глобальних, так і локальних. Основний її принцип — істинність. Остання розглядається як адекватне та фактично підтверджене відображення в пізнанні об’єктивної дійсності, явищ, подій; відображення їх такими, якими вони існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Діалектика підкреслює об’єктивний зміст істинного, всупереч ідеалістичному зведенню істини до інтуїтивності, апріорності ідей, самоочевидності відчуттів, поза людського буття ідеальних сутностей чи цінностей.

Опосередкований практикою збіг цього змісту з предметністю явищ, що існує незалежно від суб’єкта, є об’єктивною істиною. А вона розкривається через суспільну практику, що є критерієм істини. Тому істина завжди конкретна. Істинність підтверджується конкретними фактами, подіями, які знаходять своє відображення у хроніках, мемуарах, спогадах та іншому, в тому числі й найсучасніших носіях інформації.

Одним з елементів розвитку та зміцнення історичної пам’яті є спогади. Мої дитячі роки пройшли під впливом історичної пам’яті односельчан про захоплення танками в супроводі піхоти рідного села та розстріляного в червні 1941 року румунськими та німецькими фашистами директора школи — Терентія Миколайовича Черкеса, котрий мав можливість врятуватися, але був заарештований на підставі доносу та розстріляний серед білого дня в селі.

Цього ж дня в центрі села демонстративно і показово було розстріляно молодого Михайла Войну. Ввечері на круті схили Дністра фашисти вивели на розстріл зв’язаних двох братів. Одного було вбито, а іншого — поранено.

Оскільки брати були зв’язані разом, то їхні тіла впали в річку Дністер. Пораненому брату вдалося розв’язати мотузки і врятуватися. Уночі він повернувся до материнського дому і знову був зраджений. Прийшли окупанти, пересвідчилися, що юнак живий, але не заарештували, змилувалися над ним. Застосували закон — двічі не страчують. Він пережив усі лихоліття війни... На сільському кладовищі було встановлено пам’ятник загиблим односельчанам у перші дні Великої Вітчизняної війни. На пам’ятнику була також зафіксована трагічна загибель молодого Яші-тракториста, який супроводжував 21 червня 1941 року трактор. Його прізвище та місце народження 35 років не були відомі, а встановлені завдяки наполегливим пошукам, запитам ветерана Великої Вітчизняної війни, голови колгоспу «Україна» Дениса Гавриловича Щасливого. Відступали окупанти вже без пафосу. Жителі села зібралися на ранкову службу в церкві. Сюди забігли озброєні фашисти, помолилися Богу і, нікому не завдавши шкоди та болю, відступили.

Жителі села вшанували та увіковічили пам’ять про загиблих односельчан. Тут у центрі села в 1970-х роках було зведено пам’ятник односельчанам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. Біля нього, як правило, проходили основні святкування, виставлялися почесні варти, молоді пари квітами і пошаною засвідчували свою повагу до тих, хто захистив їхнє життя, їхнє майбутнє.

Врізалися в пам’ять нетривалі, скупі розповіді діда Петра Радевича та його соратників—воїнів 1-го Українського фронту про непрості і критичні військові будні, про вдалі і проблемні військові операції та бої. Вони із вдячністю згадували своїх командирів та побратимів, учасників Сталінградської та Курської битв, які дотримались обіцянки, із повною відданістю і майстерністю зробили все можливе і неможливе, щоб зберегти життя максимальній кількості солдатів. Випромінювали теплоту і повагу у спогадах про воєначальника, маршала Івана Степановича Конєва, для якого були притаманні вміле і професійне керівництво військами цілих фронтів у великих операціях.

Маршал сповідував принцип: «Солдата командири зобов’язані берегти, тому що на своїх плечах солдат несе всі тяготи війни». Свої зобов’язання вони виконали, а обіцянки втілювали в жорстокі реалії воєнного і мирного життя.

У школі ми любили уроки Івана Юхимовича Сабатина — ветерана Великої Вітчизняної війни, вчителя мови, який був висококультурною, глибоко освіченою особистістю, і коли ми поводилися добре, вчасно робили навчальні завдання, тоді він розгорнутіше розповідав нам про класичну літературу, історичні романи.

Незліченними є зразки героїчного спротиву наших співвітчизників навалі фашистської орди. Так, незабутнім є подвиг молодіжного підпілля міста Хотина під керівництвом Героя Радянського Союзу Кузьми Галкіна. Його найближчими помічниками були Володимир Манченко, Микола Салтанчук, Дмитро Семенчук, Олександр Непомнящий. Організація розпочала свою діяльність ще у вересні 1941 року.

Галкін зумів дістати зброю — гвинтівки, патрони та гранати, організував у себе на городі цілий їх склад. Спочатку підпільники поширювали листівки. 18 жовтня 1941 року організація зірвала «святкове» збіговисько на центральній площі Хотина, присвячене захопленню німецько-румунськими арміями Одеси. Напередодні цього святкування підпільники розклеїли листівки, закликавши зірвати маніфестацію. Ця акція привела до того, що, незважаючи на старання місцевої поліції, на площу ніхто не прийшов. Надалі члени організації розподілили між собою завдання. О. Непомнящий повинен був підпалити військову казарму, Д. Семенчук — підірвати пивзавод, К. Галкін — вбити комісара румунської поліції. Крім цих диверсій, підпільники слухали та поширювали зведення Радінформбюро, писали та поширювали листівки, добували зброю та вибухівку.

Улітку 1942 року організація була розкрита провокатором.

6 серпня почалися арешти. Загалом було заарештовано шістнадцять найактивніших членів організації. Під час обшуків в їхніх квартирах виявили радянську літературу та зброю, а в будинку Семенчука — переносний радіоприймач. Незважаючи на тортури, К. Галкін та інші члени організації відмовлялися давати свідчення. Перебігом слідства цікавився сам маршал Антонеску, який ухвалив, що всі члени організації протягом десяти днів мають бути засуджені до смертної кари. Військово-польовий суд румунської 8-ї піхотної дивізії засудив К. Галкіна та чотирьох його товаришів до розстрілу. Вирок було приведено у виконання 24 жовтня 1942 року на околиці чернівецького цвинтаря. Герої поховані в братській могилі на Руському цвинтарі Чернівців.

В селі Сербичани Сокирянського району є поле імені Віри Олександрівни Бірюкової — радистки партизанського загону, молодшого лейтенанта, учасниці Великої Вітчизняної війни.

Партизанський рейд, в якому брала участь Віра Бірюкова, що мала військову спеціальність «радистка», увійшов в історію під назвою «Степний». На Українському фронті вона діяла в загоні імені Чапаєва. 14 січня 1944 року партизани, які десантувалися на території Сокирянського району Чернівецької області, вступили у тривалий бій з переважаючими силами румунських жандармів. До кінця дня з живих залишилася тільки Віра. Не бажаючи здатися ворогам, які її оточили, вона рвонула кільце гранати... У тому бою гітлерівці втратили понад 200 солдатів і жандармів.

У вищому навчальному закладі запам’яталися лекції, практичні заняття та неформальне спілкування з ветеранами Великої Вітчизняної війни — викладачами математичного аналізу — Валентиною Петрівною Росо, філософії — Костянтином Степановичем Костянтиновим. Нас вражала духовність та високі моральні якості Валентини Петрівни, яку не зламали лихоліття Бабиного Яру (під час відступу молоді німецькі солдати просили в неї пробачення за свою некоректну, ганебну та злочинну поведінку) та суворі військові події в роті зенітниць. Ми були зачаровані високим науковим рівнем, незламністю духу Костянтина Степановича, який, незважаючи на те, що тричі горів у танку, Перемогу зустрів у Пруссії. Він прагнув, щоб ми не тільки пізнали ази філософії, а й осмислили їх. На добре слово заслуговує також викладач технології матеріалів Іванов. Він у роки Великої Вітчизняної війни був директором підприємства оборонного призначення, а професію здобув у провідних європейських та азійських вищих закладах освіти.

Врізалася в пам’ять подія, яка відбулась у студентському загоні в Кустанайській області, Федорівському районі, Коржункольському радгоспі, селищі Лісному. У селищі жили казахи, українці, німці, росіяни. Українці-переселенці часів Столипіна мирно спілкувалися зі своїми сусідами-переселенцями — німцями Поволжя. За шість тисяч кілометрів приїхала донька одного з українців, та, заставши німців за столом, вийшла з будинку. Для неї, жительки Чернігівщини, німці асоціювалися з фашистами-карателями і вона не могла сидіти з ними за одним столом. До батьківської хати вона не зайшла, поки її не покинули німці.

У Міністерстві народної освіти України мені пощастило працювати з такими ветеранами Великої Вітчизняної війни, як Володимир Михайлович Курило, Євген Степанович Березняк (один із прототипів майора Вихора), Марія Андріївна Таран, Олексій Андрійович Сай, Олексій Омелянович Рябишко, Іван Пилипович Жерносек, Василь Опєнько, Микола Павлович Ігнатов, Борис Смірнов, Іван Мельник та інші.

У критичні періоди розвитку освіти неоціненними стали напрацювання освітян, які воювали на фронтах (В. Сухомлинський, Є. Березняк, І. Бабак), стали учасниками партизанського руху (І. Ткаченко, Г. Базима, О. Тканко), а також учителів, які продовжували свою педагогічну діяльність і в ті буремні роки (О. Русько, Г. Крюкова, О. Дубинчук та ін.) і здійснювали опір нав’язуванню політики в перетворенні освіти на знаряддя утвердження «нового порядку».

На початку 1990-х років ще пам’ятали незламний дух Сидора Артемовича Ковпака — учасника Першої світової (службу проходив у 186-му піхотному Асландузькому полку) та громадянської воєн. Під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті, був учасником Брусиловського прориву. Нагороджений Георгіївськими хрестами II, III і IV ступенів та медалями «За хоробрість» («георгіївськими» медалями) III і IV ступенів. У роки Великої Вітчизняної війни — командир Путивльського партизанського загону (згодом — Сумського партизанського з’єднання, ще пізніше — Першої Української партизанської дивізії), двічі Герой Радянського Союзу (18 травня 1942-го та 4 січня 1944-го), генерал-майор, а після війни — заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР (1947—1967). Він пережив лихоліття та зло Першої світової, громадянської, Великої Вітчизняної воєн, залишився кмітливим, мудрим переможцем, а також забезпечував підняття з руїн та відбудову економіки, науки, освіти України фактично впродовж усього свого життя. Усій Україні відомий також особисто ним посаджений сад у центрі Києва, біля центральних будівель Верховної Ради України.

У кожної людини є здобутий у житті досвід спілкування, належний набір інформації, певний рівень знань, засвоєні факти, пережиті події, контакти, що, по суті, формують її історичну пам’ять, а отже, і свідомість. Ці якості доцільно постійно поновлювати, відтворювати та передавати наступним поколінням саме за законами історичної пам’яті.

У даному випадку історична пам’ять, по суті, є матрицею всіх видів пам’яті, а головне — основою оперативної пам’яті, яка служить підставою для формування духовно-моральних цінностей, і як наслідок — прийняття конкретних рішень та здійснення найгуманістичніших вчинків. Усвідомлені дії і вчинки формують особистість, стійка, непохитна позиція якої цементує та об’єднує цілий народ.

Борис ЧИЖЕВСЬКИЙ, керівник секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, кандидат педагогічних наук.