На знімку: 102-річний Василь Веселюк з праправнучкою Марійкою.
Василю Веселюку 102 роки! Фронтовику подобається день 9 травня. Щоразу чекає його з хвилюванням. А ось фільми про війну давно перестав дивитися. Каже, він бачив іншу війну, не таку, як показують на екрані.
З онучкою фронтовика Раїсою та її чоловіком Валерієм Дудниками спілкувалися телефоном. В цей час вони були поруч із дідусем. Згадували розповіді, які запам’ятали від Василя Івановича. Інколи щось перепитували в нього. Просили відповісти на деякі запитання журналіста.
Пані Раїса з чоловіком перебралися до дідуся в село, коли йому стало складно самому. Бабусі Ніни, дружини Василя Івановича, немає вже понад 20 років. Обох їх доля звела на війні. Історію їхнього знайомства добре знають у родині.
Тендітна медсестра врятувала 2-метрового бійця
У тому бою сержанта Веселюка контузило. З вух йшла кров. Медсестра Швеєрт надавала йому допомогу. Забрати з місця поранення самій їй було не під силу. Боєць мав під два метри зросту. Тендітній дівчині з медичною сумкою через плече допомогли це зробити інші. Після того вона щодня заходила в госпітальну палату, де лікувався боєць.
Василь Іванович не раз згадував, як відчув тоді не тільки увагу, а й тепло серця медсестрички. Що більше одужував, то частіше відчував хвилювання. Розумів, що невдовзі розлучаться: він піде далі на фронт, а вона залишиться в шпиталі. Наважився сказати їй важливі слова. Запитав, чи хотіла б вийти за нього заміж. На роздуми в них було небагато часу. Ніна відповіла: «Так!» Уже наступного дня командир частини оформив їхній шлюб, і Веселюк повернувся в діючий підрозділ визволяти землю від окупантів.
В атаку гнали під дулами автоматів
На початку війни Василь Веселюк служив строкову службу. Три місяці залишалося йому до демобілізації. Додому тоді нікого не повернули. Весь їхній підрозділ відправили на фронт.
— Мені найбільше запам’яталися ті розповіді нашого дідуся, про які не доводилося читати в підручниках з історії, — розповідає Валерій Дудник. — Коли їх відправляли в атаку, позаду солдатів ішли так звані загороджувальні загони. У них було завдання стріляти в спину тим, хто раптом надумає відступати. Кулю можна було отримати як від гітлерівців спереду, так і від своїх ззаду... Врізалися у пам’ять також епізоди про СМЕРШ. Смерть шпигунам — так розшифровується назва цієї структури. Аж мороз по спині при згадці про «смершівців». Скількох бійців, і рядових, і офіцерів, навіть генералів, вони відправили під трибунал! Частину з них «трійка» трибуналу засуджувала до розстрілу. І це в час, коли кожен багнет був на вагу золота, бо ж війна!.. Дід казав, що перед наступом представники СМЕРШу перевіряли в бійців кишені. Кожен повинен був мати на окремому зберіганні патрон для себе. «Застрелься, але в полон не здавайся!» — так наказували солдатам. Людей на фронті не цінували.
Незвичайний сад ветерана
— Уранці майже кожного дня дідусь просить на сніданок банан, булочку з маслом і чай, — розповідає пані Раїса. — Ще йому смакують яблука. Він сам виростив сад. На деяких деревах росте по два сорти. Дідусь сам нащеплював їх. Мій чоловік від нього навчився це робити. І тепер уже він додає нові сорти до старих дерев, посаджених дідусем. Місця для саду небагато, тому замість того, щоб садити нові, нащеплюємо старі.
9 травня, за традицією, у будинку Веселюка збереться його родина. Прийдуть правнучки. Старша Олена з чоловіком Вадимом зі своїми трьома дівчатками, молодші з них — двійнята. У другої дідової правнучки Тетяни і її чоловіка Руслана одна дівчинка. До речі, правнучки і їхні чоловіки працюють там, де колись трудився дідусь, — на Жмеринській залізниці. Їм цікаво слухати фронтовика, а він розпитує в них про справи залізничників.
Представники профкому залізниці також щороку вітають свого колишнього працівника.
До речі
День народження Василя Веселюка — 18 березня — збігається з датою, коли вибили німецьких окупантів з його рідної Жмеринки. Однаковий тільки день, а не рік. Веселюк з’явився на світ у 1918-му, місто визволили у 1944-му.
Вінницька область.
Фото надано Раїсою ДУДНИК.
