Після того як кілька років тому став вдівцем, він сам проживає у невеликій хаті на сільському хуторі, чи, точніше, вулиці Зірка. На запитання, чому саме «Зірка», навіть довгожителю важко відповісти. Він пам’ятає, де в селі височів панський маєток, як працював водяний млин, а от звідки взялася назва кутка — не пригадує.

Минулу зиму Василь Васильович перебував у старшої, 73-річної дочки Галини Василівни, яка живе на іншому боці села. Молодша донька, 63-річна Любов Василівна, проживає у сусідній Ярославці. Середульший, 67-річний син Володимир, мешкає у Росії.

Щойно зблиснуло привітне весняне сонце, Василь Васильович не всидів на «чужому кутку» й повернувся до своєї оселі. Він ще може сам себе обходити, має велосипед і їздить помаленьку до дочки чи «у світ», у село, у своїх справах.

Часто його запитують про секрети довголіття. Ветеран міркує так: «Щоб не сталося у житті, не треба занепадати духом. Треба вірити у себе, у свої сили — і все налагодиться». Не приховує й того, що замолоду займався фізичними вправами, міг, як то кажуть, кулаком цвях забити.

Утім, складається враження, що старійшина села Веселий Кут прожив ніби не завдяки чомусь, а всупереч. Адже доля ніколи не балувала його. Народився Василь Михальченко у Бахмачі на Чернігівщині. Малолітнім залишився без батьків, яких розкуркулили у 1929 році. У 1933-му сповна відчув на собі жахіття великого голоду.

Про голодні роки та своє зі старшим братом Григорієм жебракування й досі не може згадувати без жалю. В їхній сім’ї один брат помер голодною смертю, інший пішов шукати хліба й загубився. Василь так і не дізнався про його долю. Блукаючи у пошуках їжі місцевим ринком, хлопчаки одного разу з жахом побачили, як якісь злодійкуваті люди з-під поли продавали холодець з людських кісток.

— Проте під час Голодомору бідували не всі, — зауважує дідусь. — Тоді діяли так звані торгзіни, де було вдосталь борошна, круп, макаронів. Але те все добро можна було виміняти лише на золото!.. Тож власники тих крамниць та їхні родини точно не страждали.

— Коли почалася війна з фашистами, мені виповнилося 14 років, — пригадує Василь Михальченко. — Устиг закінчити шість класів Соболівської школи-інтернату, куди мене розподілили після розформування київського дитбудинку. А 2 серпня 1942 року разом з іншими хлопцями окупанти відправили на примусові роботи до Німеччини. Нас спочатку посадили на підводи і вивезли до Звенигородки, потім пересадили в товарні вагони і під конвоєм повезли у невідомість.

З нашого тодішнього Мокрокалигірського району забрали у неволю понад дві тисячі хлопців та дівчат. Наймолодшими з усіх були підлітки, мої ровесники, 1927 року народження.

У Німеччині потрапив до розподільчого табору, куди з’їжджалися місцеві господарі та купували собі робітників. Придивлялися до юнаків: сильніших відбирали в сільське господарство, а молодших і слабших — на легші роботи.

Я потрапив у західну Німеччину, у так званий карантинний табір, обгороджений бетонним парканом, з колючим дротом, у місті Крефельді. Нас водили під конвоєм на військовий завод. Незважаючи на те, що був неповнолітнім, разом з іншими працював по дванадцять годин на день. Крім українців у таборі зустрічав і поляків, і військовополонених французів. А годували ріпою та бруквою. Хліб давали з жолудів та перемелених каштанів.

Звільнення з трудового рабства дочекалися від американських військ. Це сталося 8 квітня 1945 року. На той час завод Крефельда був евакуйований в Альпи, ближче до швейцарського кордону. Нас привезли до Берліна, а потім — до Бранденбурга, де довелося працювати на розборці заводу. Там, до речі, вироблялася перша німецька вибухівка в капсулах. Після поразки Німеччини обладнання таких підприємств військового спрямування перевозили до Радянського Союзу. Згодом нас, колишніх остарбайтерів, зобов’язали супроводжувати той завод у Новосибірськ, — згадує дідусь.

У Німеччині відбулася ще одна важлива і незабутня подія у житті юного Василя Михальченка. У неволі він познайомився з такою ж, як і сам, примусово вивезеною дівчиною з Черкащини, Ольгою Мельник. Там, на чужині, молоді побралися.

Доля відвела Василю Васильовичу та Ользі Іванівні 71 з половиною року щасливого подружнього життя. Народили трьох дітей, дочекалися шістьох онуків, вісьмох правнуків і навіть праправнуків.

Та поряд з тим Василю Васильовичу випало багато і тяжко трудитися. Багато де побувати.

Після повернення з Німеччини працював на київському авторемонтному заводі. Звідти його забрали в трудову армію, а точніше, в міністерство шляхів сполучення на Урал. Там прокладалася залізнична магістраль від міста Молотова (тепер Перм. — Ред.) до Кізеля. Згодом, наприкінці 40-х років минулого століття, трудився на будівництві мостів, зокрема мосту Патона у Києві, у Рівненській області на річці Горинь, у Ковелі. Не минуло багато часу, як колишній примусовий робітник вже працював на Донбасі у шахті.

Повернувшись із віддалених заробітків на батьківщину дружини у село Веселий Кут, Василь Васильович пішов на роботу у тваринництво. Згодом завідував двома місцевими тваринницькими фермами.

У Витязевому, Веселому Куті та Козачанах проживало понад чотириста осіб, тож і працювали дві ферми, — пригадує ветеран. — З часом довелося бути й диспетчером, обліковцем на тракторній бригаді. Колись тут було 38 тракторів, 22 вантажні автомашини та інша техніка...

Василь Михальченко має 43 роки трудового стажу. Та й на заслуженому відпочинку селянин не звик сидіти без діла. Маючи щоденні турботи по господарству, він здавна знаходить час для душі — складає різноманітні гуморески, байки, віршовані історії, які не звик записувати на папір, та їх охоче слухають від довгожителя земляки.

Життєлюбства, оптимізму, мудрості Василя Васильовича можна лише повчитися. Він ніколи не нарікає на клопоти, негаразди, а сприймає життя таким, яким воно є. І радіє кожному дню, ясному сонечку, щиро вітає кожну людину і зичить їй добра. Оце, мабуть, і є секрет довголіття Василя Михальченка.

Черкаська область.

Фото з архіву Василя Михальченка.