До кам’яного солдата в Шумейковому урочищі приходить усе менше ветеранів минулої війни...

На Полтавщині чимало меморіалізованих місць, пов’язаних із трагічними й героїчними сторінками історії Другої світової війни. Та все ж одне з них — особливе. Йдеться про меморіальний комплекс на честь полеглих воїнів Південно-Західного фронту в Шумейковому урочищі, що поблизу села Ісківці Лохвицького району. Його відкрили ще 1976 року. Та навіть після того за радянських часів згадували фактично лише про те, що саме в цьому місці, власне, у покритому переліском яру, 20 вересня 1941 року загинув штаб фронту разом із його командувачем Михайлом Кирпоносом. Останнього в нерівному бою смертельно поранив осколок ворожої міни. Тепер там, на «дні» яру, біля криниці, на місці, де генерал-полковника поховали вперше, височіє скромний хрест. А нагорі всіх, хто сюди приїздить, зустрічає величний кам’яний солдат, який завмер, вочевидь, у пориві до атаки з піднятою в руці гвинтівкою.

Раніше традиційні відвідини меморіалу ветеранами війни, представниками місцевої влади та громадськості відбувались у вересні. Останніми роками тут іще й у травневі дні влаштовують велелюдний обласний захід «Обереги пам’яті». З панахидами за полеглими, «фронтовими» ста грамами та виступами полтавських артистів. Кого поминають і вшановують прибульці, ще зрозуміло. А що відзначають — перемогу чи поразку? Надто за умов, коли йдеться про символіку, яка уособлює загибель не лише штабних офіцерів і солдатів, яких, згідно з офіційною статистикою, налічувалося до 800 осіб, а чотирьох армій...

Адже то був жахливий фінал так званого київського оточення, в якому опинилося майже півтора мільйона (!) бійців. Документальні джерела вермахту засвідчили, що тоді було взято в полон 665 тисяч червоноармійців, захоплено 3718 гармат і 884 танки. Точна цифра людських втрат невідома й досі — дослідники пишуть лише про сотні тисяч убитих на полях боїв і закатованих у таборах смерті для полонених.

З одним із тих, кому вдалося вижити після кровопролитних боїв і полону, — лейтенантом-танкістом Михайлом Пархоменком та його побратимами уродженець Донбасу, також фронтовик Федір Моргун іще в середині 1950-х зустрівся в далекому Казахстані. Останній почав працювати там директором радгоспу, а уродженця Чернігівщини Михайла Пархоменка, як і його «братів по нещастю», змусили піднімати цілину після того, як вони «відбули» спочатку в гітлерівських, а потім у радянських концтаборах... Нібито за «зраду» й за те, що не виконали наказ Сталіна «стояти до кінця», тобто до власної загибелі, при обороні Києва...

Багато розповіли тоді ті «зрадники» Федору Моргуну про реалії небаченої в історії воєн за масштабами втрат битви на підступах до столиці України влітку й на початку осені 1941 року. І фактично першими спонукали його до пошуку відповідей на «незручні» запитання. До стирання «білих плям» довкола тієї баталії не лише у власній свідомості заохочували й відверті розмови з Геннадієм Борковим (під час війни він був першим секретарем Далекосхідного обкому партії) влітку 1966 року в «кремлівській» лікарні під Москвою.

Тричі пораненого фронтовика-українця Федора Моргуна, як то кажуть, за живе зачепило твердження співрозмовника про те, що, на відміну від Москви чи Ленінграда, Київ «не заслужив» звання міста-героя. Оскільки, мовляв, ніякої героїчної оборони столиці України не було, а була «масова зрада» українців і недолугість та боягузтво командуючого Південно-Західним фронтом генерала Кирпоноса.

«І це також не було для мене новиною, — напише пізніше Федір Моргун. — Подібні звинувачення на адресу Кирпоноса й українців я багато разів чув на фронті в 1943-1944 роках, потім під час навчання в інституті й згодом — всюди, де доводилося працювати. Цей наклеп спеціально вигадали головні винуватці, які створили ситуацію «раптового» нападу Гітлера. Сталін і його найближчі пропагандисти шукали «цапів-відбувайлів» за розгром наших військ і втрату величезних територій у 1941 році. Мене ця неправда мучила так само, як і всіх українців, кому через молодість і старість не довелося воювати».

Вдумливий керівник (нагадаємо, що Федір Моргун багато років очолював Полтавщину в іпостасі першого секретаря обкому партії, а потім — головний екологічний комітет СРСР) і письменник, публіцист, автор десятків книг присвятив «докопуванню» до істини понад три десятиліття! Тож фактично першим серед вітчизняних дослідників на повен голос заговорив про облудність міфів стосовно «стратегічних прорахунків» командуючого Південно-Західним фронтом. Ще 1994 року з’явилася його книга «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса».

Згодом у своїх іще ґрунтовніших дослідженнях (останнім із них стала книга з більш ніж промовистою назвою «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу») переконливо — з цифрами, фактами, документами, письмовими свідченнями представників обох воюючих сторін — довів не лише провідну роль Сталіна в організації згаданої катастрофи-оточення, а й багато в чому вирішальний вплив героїчної оборони підступів до Києва на подальший перебіг війни.

На переконання Федора Моргуна, саме під Києвом був зірваний гітлерівський план-бліцкриг «блискавичного» завоювання СРСР і фактично врятована Москва, до якої полководці біснуватого фюрера планували дістатися ще до настання осінньо-зимових холодів. Зрештою, саме про це неодноразово після закінчення війни говорили й писали німецькі полководці. Бо для них точно не були секретом постулати гітлерівського плану «Барбаросса», згідно з яким головні сили вермахту вже до середини літа 1941 року мали підійти до Ленінграда, взяти Смоленськ і Київ, щоб на початку осені остаточно «поквитатися» з Москвою.

І ніби все в них виходило. Смоленськ, від якого до Москви залишалося проїхати на танках усього лиш 340 кілометрів, гітлерівці захопили ще 15 липня. «Відставали» тільки на київському напрямку, де саме воїни Південно-

Західного фронту при підтримці місцевого населення — сяк-так озброєних ополченців і звичайних українців — понад два місяці чинили героїчний спротив. Доки їх не оточили завдяки перекиданню зі смоленського напрямку добірних танкових дивізій Гудеріана. І «геніальний полководець» Сталін фактично залишив їх помирати в тому жахливому «котлі» своїми бузувірськими наказами «стояти до кінця» й не відходити з Києва...

Але саме ця затримка під Києвом «занурила» подальший наступ гітлерівців на Москву в холоди та бездоріжжя, завдала їм небачених досі втрат у живій силі й техніці та, зрештою, зупинила вже на підступах до столиці СРСР. Досить згадати, що у хвалених танкових колонах Гудеріана, які мало не парадним маршем пройшли майже всю Європу, після тієї битви неподалік столиці України залишилася тільки половина сталевих потвор. А згодом і сам Гудеріан у своїй книзі «Записки солдата» напише про те, що Другу світову війну Гітлер та його поплічники програли не у 1945-му, а в 1941 році саме під Києвом...

То хто ж кого зраджував і хто виявився справжнім героєм? І чи варто українцям «соромитися» тієї битви під Києвом 1941 року, «забувати» її тільки тому, що вона принесла нашому народу стільки втрат? У пошуках відповідей на ці та чимало інших подібних запитань, вочевидь, варто ще раз перечитати книги фронтовика Федора Моргуна. Та вкотре замислитися над тим, чому й сьогодні кремлівські верховоди так уперто «не помічають» визначального внеску українців у розгром нацистів під час Другої світової війни. І навіть набираються нахабства твердити, що «народ-побєдітєль» переміг би коричневу чуму без українців та України...

Їм, здається, найпереконливіше відповідають і отой кам’яний солдат у Шумейковому урочищі, й виставлені біля нього у дні урочистостей портрети нинішніх полеглих звитяжців-захисників України. Адже останні загинули за свободу та незалежність нашої держави і всієї Європи у борні з чумою «русского міра», яка не менш небезпечна за коричневу.

Полтава.

Фото з архіву автора.