На знімку: Наталя на домашньому карантині.

Досі ми ставилися до цих людей з повагою і з розумінням того, що вони самотужки розв'язують проблему з працевлаштуванням і самореалізацією, яку українська держава вирішити не може. Жертвують собою, аби прогодувати сім'ї. І тут в лиху годину трапився... коронавірус. Інстинкти і телевізор підказали, що людей з-за кордону треба боятися. А оскільки колективний розум нічого не робить наполовину, то й висновки людьми були зроблені радикальні. Знаємо про випадки, коли заробітчан не пускають в рідні села і тому подібні жахи, котрі, як ще вчора здавалося, не є властивими ні для України, ні для сільської ментальності українців.

Із Києва втричі дорожче, ніж із Варшави до кордону

...Коли Наталя повернулася з Польщі в Губівку Компаніївського району до трьох дітей і чоловіка, сусіди зустріли її спокійно, без ворожості. А от від своєї подорожі жінка довго перебувала під враженням. Дорога, котра і до епідемії легкою не була (з Губівки, як і з Кропивницького, поки що немає зручної логістики добирання до Варшави), вимагала героїчних зусиль.

Як виявилося, з польської столиці до українського кордону можна доїхати за ціною еквівалентною 600 гривням. Від митниці до Києва – вже за тисячу. А від столиці до Кропивницького – вже за... дві-п'ять тисяч, залежно від обраного варіанту поїздки. Щоб проїхати ці триста кілометрів за дві тисячі, слід у Видубичах, чи на автостанції поряд із залізничним вокзалом, набратися терпіння на чотири-п'ять годин. За цей час обов'язково збереться компанія пасажирів у потрібному напрямку, які поділять на три-чотири гаманці нинішню, кусючу, міжміську таксу. До речі, в тій самій Європі, котру ми тепер боїмося, не знаючи реальної медичної картини вдома, подорожні підвозять людей безплатно або за символічні гроші, а в нас... Як у нас. Ми називаємо це комерційним талантом, а вони – здирництвом у часи, коли всім погано.

Для дітей...

...Наталя працювала у варшавській приватній поліклініці. Це, для теперішньої українсько-польської заробітчанської долі, є успіхом. А ще більше досягнення в тому, що її там знову чекають. Попри те, що закінчилася біометрична картка терміном на 90 днів, привітну, комунікабельну українську жінку готові прийняти знову. А вона хоче бути вдома, в Губівці: з дітьми, і чоловіком. Донька на другому курсі університету, сину старшому п'ятнадцять років - за пару років випускна сесія... А ще є найменший. Тож відчуває Наталя, що потрапила у цей цейтнот ціною долі надовго. Потрапила, як в халепу... А тут ще й коронавірус нахабно втрутився між проблемами кожної родини і державними, суспільними... Як тільки Польща дозволить заробітчанам повернутися, Наталя поїде в Польщу знову, бо ні в Губівці, ні в Кропивницькому для неї роботи з гідною зарплатою немає. І в Україні немає. А дітей годувати, вдягати, вчити треба.

- Робота в мене, вважаю, добра, – задоволена своєю реалізацією на польському ринку Наталя. – Приватна поліклініка не перед кожним українцем у Варшаві, як ви розумієте, відчиняє двері. Мене дуже привітно прийняли і зараз готові чекати стільки, скільки буде треба. Я – прибиральниця. В клініці є ще одна українка - медсестра... З такою платою там можна і вижити, і заробити. Досі я там перебувала і працювала по біометричному паспорту. Максимальний термін перебування - три місяці. А якби мала польські документи, ситуація була б іншою...

Що курка, що банка тунця – 30 грн

Один із найліпших магазинів Варшави, Кракова, Гданська і решти міст – Biedronka, в перекладі – "Божа коровка". Наталя скупляється в ньому, як і більшість столичних мешканців, як і всі українці, котрі живуть із вузькобюджетного гаманця. Наприклад, курчак (курча) в ньому коштує п'ять злотих, що на наші гроші – 30 гривень... Ще один із популярних супермаркетів, котрий і не думав зачинятися на карантин, – італійський "Каріфур", в якому банка тунця коштує євро.

Тобто, в технологічній, комп'ютеризованій Варшаві їжа коштує недорого (за моїми спостереженнями, дешевше, ніж у Відні, Будапешті, Венеції...). А от транспорт, побутові послуги мають серйозну вартість. І не стільки для пересічного пасажира, як для державного бюджету.

Транспортна проблема – не проблема

У Варшаві транспорт функціонує справно, продовжує розповідь заробітчанка. Держава платить дотацію на "колеса" і "рейки": метрополітен працює, автобуси їздять. Навіть порожніми. Хтось розумний розсудив, що дешевше буде покрити різницю на електриці й бензині, але людина, котра вийшла з дому, щоб оперативно дістатися роботи, аптеки, магазину, має витратити мінімум часу і якнайшвидше повернутися до приміщення, в якому є гаряча вода, мило, антисептик тощо...

– Звичайно, у варшавському транспорті їздили в масках, а вимога вдягати їх на вулиці з'явилася лише після піку захворювання, разом із настановою ходити по одному, – Наталя, як і більшість законослухняних українців, правила карантинної поведінки у Варшаві вивчила на відмінно. – Люди під час карантину перестали купувати місячні проїзні. Через те держава почала платити субсидію перевізникам.

– Взагалі ж люди у Варшаві загалом спокійніші за українців, – спостерегла Наталя. – І під час карантину також поводяться шляхетно. Якщо, звичайно, сісти і дивитися з ранку до вечора телевізор, то можна з глузду з'їхати. Але зайдеш у трамвай, а там спокій. Старенька пані гречно розмовляє з тобою, хоча, напевне, й переживає, що якийсь зайвий контакт може нашкодити її здоров'ю.

Чисте повітря – понад усе

...Із моїх, уже власних, спостережень: ще кілька речей коштують у Варшаві дуже дорого. Найдорожче – і знову ж таки для державної скарбниці – екологія, благоустрій, чистота. У Польщі дуже багато робилося заради чистого повітря і до карантину. Варто побувати в Королівських Лазенках – майже не займаному урбанізацією парку. Там є кілька озер, до яких варшав'яни ходили годувати зелено-червоних китайських качок, голубів і чайок. Почуваються птахи у півторамільйонному місті, як горобці на наших заміських дачах.

І палаци, і парки були для відвідувачів довго зачиненими. І це, на думку Наталі, найбільше засмучувало людей, котрі звикли до родинних "променадів". Але, знову ж таки, державні директиви для поляків незаперечні. Були, є і будуть. Хто б не був при владі.

– Ще уважніше поляки прислухаються до вказівок духовних наставників, – Наталя від такої субординації в захваті. – Вони дуже набожні. Через те і легко з ними. Мало хто з нас під час карантину хотів повертатися додому. Але мусили. Передусім ті, хто працював на заводах... Мені ніхто не забороняє знайти собі підробіток у вільну годину і до основної зарплати (3700 злотих) приробити якусь копійку на прибиранні оселі, митті вікон, продажу овочів... Хотіла б я мати такі умови для життя й заробітку в Україні. Але...

Тому... Варшава чекає.

Фото Івана КОРЗУНА