До кінця лютого — початку березня 2014 року, коли РФ розпочала військову операцію із захоплення Криму, а потім і Донбасу, ніхто не міг і подумати, що у XXI столітті, у центрі Європи йтиме кровопролитна війна з використанням артилерії, танків, найсучасніших систем ураження і оборони. Війна не просто за території, а за ідентичність. За історію, культуру, мову, віру, за світоглядні цінності, за майбутнє і минуле теж.

Тоді Україна не була готова до нападу сусідньої «братської» держави і не мала боєздатної армії. Ворог добре це знав і планував бліцкриг. У Кремлі вже бачили триколори над Донецьком і Луганськом, Одесою, Харковом, над меншими східними містами, де бойові терористичні групи, керовані офіцерами спецслужб Російської Федерації, вже зривали синьо-жовті прапори з адміністративних будівель. Війна, відома більшості сучасників тільки з фільмів і книжок, увірвалася в спокійне безхмарне життя. Кремлівський спрут з імперськими амбіціями, вирощений на пропаганді брехливого «русского мира», 12 квітня 2014-го захопив Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, у наступні дні Горлівку, Єнакієве, Макіївку, Харцизьк, Жданівку, Кіровське, Новоазовськ, Сіверськ, Старобешеве, 1 травня — Красноармійськ, Родинське. Пострілами озвалися вулиці майже півмільйонного Маріуполя.

З відстані часу події тих днів наче в калейдоскопі — активісти Майдану переформувалися у добровольчі батальйони, до військкоматів вишиковувалися черги охочих записатися в ЗСУ, піднялася потужна волонтерська хвиля.

Десятки тисяч, а скоріше за все сотні тисяч людей — від школярів до пенсіонерів озброювали, одягали, взували нову українську армію, що народжувалася у вогні війни. Вчорашні айтішники, вчителі, історики, юристи, журналісти, водії, фермери, менеджери, кандидати наук, студенти, ті, кого називають «офісний планктон», взяли до рук зброю, щоб захистити Україну. На межі можливостей і людських сил, з неймовірною самовіддачею і відданістю ідеям вони зробили неможливе — зупинили одну з найбільших, після США та Китаю, армій у світі (за даними на початок 2018 р. кількість військовослужбовців в армії РФ становить 1 млн 13 тисяч).

Війна заскочила нас зненацька, і більшість хлопців, які з офісів і аудиторій пішли на фронт, не могли здолати страх стріляти в іншу людину, вбити когось, якщо навіть це ворог. Пролита кров бойових друзів, тих, хто ще вчора посміхався і розповідав про рідню, про плани на завтра, загартовувала краще, ніж вогонь сталь.

Сьогодні українська армія іншого зразка — досвідчена, бойова, добре озброєна. Щороку веб-ресурс Global Firepower оприлюднює оцінку сукупної військової потужності кожної з країн. Так, згідно з ним (дані на травень ц. р.), у рейтингу найсильніших військових держав світу Україна посіла 27-му сходинку зі 138, а серед країн Європи — 9-те місце із 50! Зважаючи на те, що наша країна вже сьомий рік веде бойові дії проти потужного агресора, військовий потенціал України значно більший і «больовий поріг» у нас вищий!

Головне, армія мотивована. На передовій бійці стоять за Україну, за свій дім, в який, як каже Олег із 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, «не можна пускати московську заразу, бо вона все наше з’їсть» і за хлопців, що навічно залишилися молодими.

Їм, Героям російсько-української війни, присвятив низку своїх робіт художник Олександр Мельник. Одна з картин — «Спломенілий цвіт» (на знімку) нещодавно у Києві відкривала персональну виставку митця.

«Ще на початку 2014-го, будучи учасником Революції Гідності, вражався незгасаючому вогню барикад, що для мене став образом — символом боротьби, який задумав використати в якомусь творі. Коли ж на фронті російсько-української війни почали гинути наші хлопці, у мене визрів задум картини «Спломенілий цвіт», — каже Олександр Мельник. —Хай мені вибачать бійці, які знають, що таке загибель на війні. Я бачив страшні кадри з понівеченими трупами, але не зміг зображувати смерть натуралістично. На моїй картині юні хлопці, справді цвіт України, спломенілі у вогні війни. Їхні душі спалахують вибухом цвіту, а до них линуть душі їхніх коханих...

Звичайно, це занадто поетично порівняно зі страшною дійсністю війни. Але вважаю, що поруч із страхітливими, гнітючими образами фото і відеодокументалістики має право існувати і такий образ, присвячений всім загиблим, спломенілим у цій війні».