Віль Гримич з дружиною Галиною.

Українському письменнику-перекладачу Вілю Гримичу виповнилося б 95 років. На жаль, він відійшов у вічність.

Цей матеріал готувався до його 75-ліття, але не втратив актуальності і сьогодні.

Тож, дай мені дійти
 і не зотліти,
Дійти і не зотліти, дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світле,
Упасти зерням в рідній
борозні...

В. Стус.

Про час

Кожна епоха породжує щось нове, але людська сутність залишається незмінною. Все у цьому світі підпорядковується не людям, а великому Творцеві, який спостерігає на небесах за цим експериментом. Бо життя — це своєрідний експеримент зі своїми колізіями, сюжетом, фабулою. Хоча життя для людини — це є космічна мить при переході у вічність.

Сьогодні цікаві часи, бо нагадують вони чимось часи хрущовської відлиги, але тоді більше діла було, а тепер більше імітації. Тоді, у партійні часи, можна було друкувати вільні думки, наприклад, у видавництві «Молодь», а тепер друкують все, а от, на жаль, думки міліють.

Наш час випробовує всіх людей на мужність духу.

Про себе

Народився 7 червня 1925 року в Москві. Батько був журналістом-залізничником, то у відрядження запросив матір. І от у відрядженні народився і я. До 1933 року мешкала наша родина на батьківщині (ст. Ворожба Сумської області), а згодом доля закинула нашу сім’ю у Середню Азію (м. Ташкент). Там я й розпочав свій життєвий шлях. Школа була російською, але українське слово було завжди дома. Тарас Шевченко прийшов у мою свідомість ще змалку. Там подружився з узбеком, який першим навчав мене узбецької. А вже в другому класі мені відкрився чарівний світ Сходу через вивчення мови. Вже під час навчання відчував великий вплив і контроль імперської політики Радянського Союзу... Але юність мою перервала війна...

У 1943 році у місті Фергані закінчив евакуйоване туди Харківське училище протитанкової артилерії, після чого був відправлений на фронт. Брав участь у бойових діях 4-го Українського, 1-го і 2-го Білоруських фронтів на теренах Південної України та Криму, Білорусії, Польщі, Німеччини.

З передової надсилав кореспонденції, нариси та оповідання до газет.

Після мобілізації здобув середню освіту (1947 р.) і повернувся в Україну. Оскільки добре знав чимало мов, то вступив на славістичне відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

Тодішній Київ мене просто здивував суцільною асиміляцією, бо українського слова в аудиторіях майже не було. Радянська система підпорядкувала собі все, готуючи олов’яних солдатиків.

У 1957 році починається журналістська, письменницька та видавнича діяльність. У «Літературній газеті»  очолює новостворений відділ зарубіжних літератур та літератур народів СРСР. Згодом працював заступником редактора щоденної молодіжки «Молодь України». Наступного року прийнятий до Спілки письменників України.

Про літературу шістдесятників

Шістдесятники у літературі — це те покоління, котре прийшло не гуртом, а кожен сам по собі. Принагідно пригадати слова Миколи Вінграновського: «Ми всі з одного часу, з одного народу. Наша юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося шістдесятництво»...

Коли я прийшов у видавництво «Молодь» (1965 р.) головним редактором, то відчув ще дух вільнодумства, породжений хрущовською відлигою. У той час там працювало багато цікавих людей, які згодом будуть зараховані до когорти шістдесятників. Незадовго до моєї появи там з роботи був звільнений Іван Дзюба, який тоді випустив свою славетну самвидавівську працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Все це відбулося за відомим сценарієм «На прохання трудящих»: збори ухвалили звернення до ЦК комсомолу з вимогою «звільнити Івана Дзюбу з роботи, оскільки колектив видавництва вважає неможливим працювати поряд з людиною, що сповідує ворожі радянській владі погляди».

Уже перший місяць роботи підтвердив мої сподівання на те, що захоплення, навіть азарт, з яким у «Дніпрі» ми намагалися реалізувати на сторінках часопису творчі прагнення загальних результатів молодої літератури, у видавництві не тільки не підупадуть, а ще й посиляться. Досі пам’ятаю відчуття щирої втіхи, коли на стіл мені лягали особливо очікувані зшитки аркушів набору, на яких я мав написати «До друку», щоб незабаром вони ставали книжками. Що то були за книжки, і що то були за імена! «Травмай о шостій» Василя Захарченка, «Поезії» Василя Симоненка, «Зав’язь» Григора Тютюнника, «Люди зі страху» Романа Андріяшика, «Землянка» Віктора Близнеця, «Парость» Володимира Дрозда, «Вогонь Купала» Ігоря Калинця, а за нею ще з десяток одноаркушових поетичних збірочок у спільній касеті «Арфи» — Олександра Шугая, Дмитра Онковича «Калина» Івана Гнатюка, «Чарівний бумеранг» Миколи Руденка. Це був 1966 рік.

Майже 20 молодих авторів дебютувало того року у видавництві «Молодь». Редагували твори молодих і талановиті редактори. Серед них були Юрій Сердюк, Петро Засенко, Дмитро Чередниченко, Олена Лєнік, Надія Мурченко, Григір Тютюнник, Юрій Бадзьо.

Але період вільнодумства у творчості закінчився скоро. Брєжневські перевертні придумали нові лабети для творчості. Оновлений соціалістичний реалізм наступав на горло всім вільнодумцям. Мій прихід у видавництво з вірою у сприяння «пробивання» талантів був розчавлений системою.

7 березня 1967 року секретаріат ЦК ЛКСМУ звільнив мене з роботи «за грубі ідейні помилки, що полягали у потуранні проявів українського буржуазного націоналізму у книжках молодих письменників, що виходили у видавництві «Молодь».

Поновлення на роботі через півроку не усунуло конфліктності ситуації, і 1969 року з видавництвом довелося розпрощатися, хоча на олтар вільнодумства було покладено творче забуття і підірване здоров’я. Після чого — майже сім років офіційне безробіття.

Про переклади

Після звільнення з роботи мене врятувала перекладацька діяльність. Перекладацький доробок складає кілька десятків книжок поезії та прози, також творів європейської драматургії. Найвагоміше у творчому доробку представлена художня література нині суверенної європейської держави Словенія.

30 травня 1991 року обраний членом-кореспондентом Словенської Академії наук і мистецтв (м. Любляна, Словенія). До найпомітніших публікацій з інших літератур належать: Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія. Багато перекладів із сербської, чеської, словацької, з естонської, узбецької, татарської.

Чималий розділ доробку складають переклади п’єс, що всі були поставлені в театрах України (Києва, Львова, Одеси, Запоріжжя, Харкова, Тернополя та ін.). Це, зокрема: «Вісім люблячих жінок» Роберта Тома з французької,

«Візит старої дами» та «Геркулес і Авгієві стайні» Фрідріха Дюрренматта, «Мерлін, Або спустошена країна» Т. Дорста, «Мадемуазель де Скюдері» Р. Левандовського (за Е. Т. А. Гофманом) з німецької; «Привиди» Е. Де Філіппо; «Моя професія — синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі та Р. Тарабузі з італійської; «Кара без помсти» віршована драма Лопе де Вега з іспанської; «ТЮЕЖ» Б. Нушича з сербської та інші.

Про Україну

Це благодатна земля в усьому всесвіті. Україна, навіть перебуваючи у складі радянської імперії, змогла зберегти своє єство. У цьому виявляється її характер і менталітет великого народу, який має таку величну історію. Я вірю, що Україна встане з колін.

Ми маємо великі можливості, ми маємо найбільше багатство на землі — мудрий і талановитий народ.

Якщо нація воскресне духовно, то економіка відродиться сама по собі. Нашу зустріч хотілося завершити словами Василя Симоненка:

«Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не казали про вас грядущі,
Їх на землі не було!»

Віль Гримич

Я цілую твої долоні —
Чи це сон, чи не сон?
Потерпаю в твоєму полоні —
Долі льон, долі льон,
Долі льон і гарячі долоні,
Долі льон — чи це сон,
чи не сон?
Долі льон — я в твоєму
 полоні...
Долі льон, долі льон, долі льон.
Я цілую твої дивні очі —
Чи це сон, чи не сон?
Запливає в пучину ночі —
Долі льон, долі льон.
Долі льон і бездонні очі,
Долі льон — чи це сон,
чи не сон
Долі льон і пучина ночі...
Долі льон, долі льон, долі льон.
А в очах твоїх хмари-коні —
Чи це сон, чи не сон?
Не втекти мені від погоні...
Долі льон, долі льон.
Долі льон — линуть
хмари-коні,
Долі льон — чи це сон,
чи не сон?
Долі льон — не втекти
від погоні ...
Долі льон, долі льон, долі льон.
Неба синь і з очей хлюпоче —
Чи це сон, чи не сон?
Неба повні по вінця очі —
Долі льон, долі льон.
Долі льон — зелень —
синь хлюпоче
Долі льон, чи це сон чи не сон?
Долі льоном насичені очі...
Долі льон, долі льон, долі льон.

 Віль Гримич,
(дружині Галині)

Я Вас шукав, синьйоро Ніч,
У безвісті сторіч...
А Ви прийшли не самохідь,
І ось ми вічь-на-вічь
Я кликав Вас, синьйоро Ніч,
На тисячі наріч:
— О, незбагненна
скіфська ніч!
— О, половецька Ніч!
— Явись у безлічі одмін
На безліч наших стріч,
О, мрійна українська Ніч,
Палка татарська Ніч.
Синьйоро Ніч, синьйоро Ніч,
У вас мільйон облич!
Палають зорі золоті
В зіницях Ваших віч.
Палають зорі золоті,
Бринить небесний звід,
І повна незглибимих втіх,
Безодня часу — Ніч.
Я Вас люблю,
Синьйоро Ніч,
Я лину вам навстріч,
Немов метелик голубий
На згубний пломінь свіч.
Утаємнич, утаємнич
В жагу сяйливих віч,
В нестямну рвучкість
вуст твоїх,
Тремку округлість пліч!
Кохана Ніч, єдина Ніч,
Не клич мене, не клич,
Сновидою до тебе йду
Я по дротах сторіч.
Я вас шукав, синьйоро Ніч,
У безвісті сторіч,
І ти прийшла...
На мить? На ніч?
Навічно віч-на-віч...

Підготував Анатолій ЯКОВЕЦЬ.

Київ.