Гуцульський Гомер польського походження

Розшифрованим генетичним кодом Гуцульщини називають тетралогію «На високій полонині». Перший том її, «Правда старовіку», вийшов 1936-го у Львові польською мовою. А його автор — Станіслав Вінценз, поляк, залюблений у Карпатський край, який він згадуватиме до самої смерті у Лозанні у 1971 році.

У повному обсязі перший том цього циклу прийшов до українського читача лише торік у перекладі Тараса Прохаська.

Кожне слово книжки пронизане любов’ю до Гуцульського краю. «Я сам так люблю ліс, як рідну маму, — каже він словами одного з героїв епопеї Фоки Шумея, з яким приятелював його дідусь по матері. — І хоча бував у своєму житті світами — у Відні був, у Будапешті, в Празі, у Венеції, в Римі, у Далмації, а також в Румунії і Росії — однак скажу таке слово: що на світі не бачив гарніших хатів від тих наших, верховинських. Як дивишся, синку, на ці стіни, чи ясні, як у тої нової хати на горі, чи темні, почорнілі від старості, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не гріб мурований і побілений, як у місті. Бо тут тобі здається, що ти всередині дерев, у серці і справжності тих смерек живеш...»

Тут, у Слободі Рунгурській, глухому карпатському селі, де раніше переховувалися хіба що розбійники, згодом виник перший великий нафтопромисел Центральної Європи — коли нафта в Румунії нікому й не снилася, а про Борислав ніхто не чував. Про це у 1937-му писав сам С. Вінценз.

Дідусь з боку матері Станіслав Пшибиловський, учасник польського повстання 1863 року, був багатим землевласником з осідком у Криворівні, де й виростав маленький Сюна — так називали у родині майбутнього письменника. Дядьо, як у цих краях досі називають дідуся, приділяв багато часу внукові. Говорили про поведінку, вартість людей, книжки, мистецтво, про саму Верховину, а особливо про Черемош.

Розміщена в горах маєтність С. Пшибиловського стала пристанищем для малого Вінценза. «Хочу тут згадати про надзвичайно важливу для мене деталь, — писав він у 1966 році до прикарпатського краєзнавця Володимира Полєка, — що годувальниця моєї Матері, а моя няня Палагна Сліпенчук, замужем Рибенчук, з присілка Тарночка в Криворівні справила на мене найбільший вплив, який можна справити на дитину. Передовсім, у сфері мови. У період, коли я почав учитися по-французьки, а мав із цим немало труднощів, вона дуже наполегливо мене переконувала: «Ше будеш мати чєс говорити панскими єзиками, а тепер говори по-людски».

«На високій полонині» — колоритна розповідь про Карпати та їх самобутніх жителів. Це філософський твір, у якому автор адресує читачам свої міркування нерідко про найприземленіші речі. Скажімо, про овець. «Знавці переконують,— стверджує С. Вінценз, — що поступ цивілізації ще ніколи не починався з почуттів, тільки із задуму, з винаходів, завоювань. Бо самим почуттям, хоч яким моральним, ще ніхто нікого не зігрів. Тим паче не винайшов вовни і тканини. Пошана знавцям, а також скотарям, особливо тим, які лагідні до овець. Тому не б’ють їх, як ніхто не б’є і не мучить свої машини. Тільки годують овець щораз краще, щораз більше їх узалежнюючи, керуючись скотарським розумінням, що вівця є касою, і що більше в неї вкладається, то ще більше з неї отримається». І далі: «Якби навіть опустіли гори, вівці протримають і утримають людину».

Як зауважують дослідники, сьогодні важко, практично неможливо з’ясувати, що у творі С. Вінценза є описом автентичних подій, а що — їхньою літературною трансформацією.

У заплічному мішку, з яким С. Вінценз нелегально перетнув радянсько-угорський кордон у районі Чорногори у 1940-му, він ніс польський переклад одного з розділів оригінальної книжки «Дідо Іванчик» Петра Шекерика-Дониківа — довоєнного війта містечка Жаб’є (нині — смт Верховина на Івано-Франківщині), знавця гуцульського фольклору, замордованого більшовиками.

Очевидно, така само трагічна доля очікувала й автора «На високій полонині». Власне, він уже перебував за півкроку від смерті, заарештований разом із сином Станіславом сталінськими опричниками, коли Червона Армія увійшла у Західну Україну. Звільнили їх після семи тижнів тюрми на початку грудня 1939 року. Причому навіть привезли батька з сином зі Станіславова у віддалений карпатський Бистрець, котрий неподалік кордону, на машині НКВС. На що сусіди-гуцули казали: «Говоріть що хочете, а пан паном — навіть більшовики відвозять його автом додому».

А наприкінці травня 1940-го С. Вінценз разом з родиною пастушими стежками у горах нелегально переходить кордон. Спочатку живе у Будапешті, далі знаходить притулок у Франції — поблизу Гренобля, а за кілька літ до смерті разом з дружиною Іреною перебрався до Швейцарії — в Лозанну. Ближче до доньки Барбари.

Звісно, що його есеї й тетралогія «На високій полонині» побачили світ у Польщі вже після його кончини, коли країна звільнилася від комуністичного марева. Але ще за життя письменника його приятелі, особливо швейцарець Курт Гауглер, доклали чимало зусиль і коштів, щоб тетралогія з гуцульського життя була надрукована на чужині. Лондонське видавництво «Оfіcyna Poetow і Malarzy» благословило до читача у 1970 році «Зваду», в 1974-му —«Листи з неба», а 1979-го — «Барвінковий вінок». Як згадувала Ірена — дружина С. Вінценза, 30 листопада 1970 року з Лондона надійшла поштою книжка — то була «Звада», яку він мав змогу переглянути. Через два тижні автора відвезли до шпиталю, звідки він додому вже не повернувся.