Починав там слюсарем-ремонтником електрообладнання, а закінчив інженером-конструктором уже тоді, коли завод закривали.
Важко було. Арсен Петрович пригадує, як місяцями сиділи в холодних, темних цехах: мусили ходити, хоча і роботи вже не було, і зарплату півроку не платили. Тоді, на початку масових скорочень і припинення існування виробництв, у свій 60-літній ювілей він присвятив собі такого вірша:
То йди спокійно із заводу,
Бо з тебе толку вже чортма.
Та ще й завод іде під воду,
Тож не товчись тут задарма...
Того, хто добре знав Арсена Шабодея, завжди дивували не тільки його висока професійність, а й уміння писати гарні вірші: до свят, до ювілеїв друзів і просто під настрій він писав їх добрими й оптимістичними —лише для себе отакий. А ще дивувало його уміння лікувати людей травами і бачити світ ширшим, ніж бачимо ми.
Прогноз погоди від...
Доходило іноді майже до анекдоту. Арсен Петрович нині пригадує, як колись, повертаючись до цеху з обіду, зустрів дружину свого начальника: «Ви так легко вдягнуті. А о п’ятій тридцять будуть злива і холод. Не боїтеся?»
Наступного дня начальник ледве за барки його не брав, усе доскіпувався: «Як ти знав, що о п’ятій тридцять буде злива? В жодному прогнозі погоди цього не значилося!»
І що він мав відповісти? Сам не міг збагнути, чому іноді до нього приходять такі відчуття, що їх не вкладеш ні в які зрозумілі рамки. Тому й відбувся жартом: «А я песика зустрів по дорозі. Він до мене п’ять разів повністю хвостом крутнув, а шостий — лише наполовину. Отак і дізнався...»
Невідомо, що про це думають інші, Арсен Петрович же переконаний: усе це прийшло до нього від попередніх поколінь.
Міцне й шановане коріння
...Арсен Шабодей з’явився на світ у селі Немильня Новоград-Волинського району в звичайній сільській родині. Звичайній, але дуже шанованій земляками: адже і батько Петро Павлович, і мати Степанида Зеньківна (на знімку) були завжди добрими, знаючими, подільчивими, працьовитими.
Саме за продуктивне працелюбство батьковому батькові — Павлу Шабодею — ще за царського міністра Столипіна виділили солідний шмат землі, де він успішно господарював: садив зернові, розводив худобу, мав січкарню, теслярську майстерню. Звісно, після жовтневої революції усе те зникло, зосталися лише спогади та натруджені руки.
Шанували в селі й дідову дружину — бабцю Степаниду: вона була відомою повитухою — тож не один десяток земляків уперше побачив світ на її руках. Також уміла лікувати травами. А малий Арсенко любив сидіти в куточку і слухати, на які болі скаржилися люди, котрі прийшли до бабусі, і які трави вона їм відбирала.
А ще родина Шабодеїв дуже любила музику. Щойно випадала вільна хвилина, дідусь Павло брав у руки скрипку, батько Петро — мандоліну, дядьки — хто балалайку, хто барабан — і починали грати. Грали на весіллях, на святах і просто так удома — для душі. Бо якщо талант даний, він сам виходить на поверхню...
Шанували в Немильні й мамину родину. Мамин батько, Зенько Туровець, був найкращим у селі пасічником, умів добувати найсолодший мед. А ще мав високу грамотність і дуже гарний почерк. Недарма ж у царській армії він служив дивізійним писарем. Можна тільки дивуватися, звідки взялося в звичайного сільського хлопця таке вміння? І будувати гіпотези: мабуть, цього навчили в школі сусіднього села Кам’яний Брід (тепер — Баранівського району) — бо в ті часи, на початку ХХ століття, в Російській імперії саме Волинська губернія славилася великою кількістю потужних сільських шкіл. Та малий Арсенко найбільше запам’ятав розповіді дідуся Зенька не про школу, а про Першу світову війну. Як ішли воїни, голодні й обдерті, у бій «за віру, царя і отєчєство», а їх поливали гарматним і кулеметним вогнем, труїли газом...
Та особливо шанованим у земляків був мамин дідусь Данило Хабазня — за те, що в сусідньому селі Тальки за власний кошт ще за царизму збудував українську школу для сільських дітей. Сам збудував, умеблював, закупив підручники, найняв учителів. Він добре розумів значення освіти для підростаючого покоління. За що й отримав кулаком межи очі від священика з сусіднього села Барвинівка. Інакше й не могло бути: священик, якому за ідеологію платив російський цар, не зміг змиритися, що в нього ледь не під вікнами з’явилася українська школа...
Та школа працювала в Тальках ще й за Радянського Союзу, десь до 50-х років минулого століття. А потім там збудували нове шкільне приміщення, а старе зруйнували. На тому місці нині яма, з якої за потреби беруть ґрунт...
Згадуючи таке минуле, починаєш розуміти, звідки в Арсена Шабодея, інженера за фахом, зросла любов до української мови і поезії, уміння лікувати травами. А його дар бачити світ ширшим, ніж ми, мабуть, пояснять уже наші нащадки.
Від прадідусевої школи — до політехніки
Своє навчання Арсен Шабодей розпочав ще в тій школі, що її збудував прадідусь. А потім були школа в Кам’яному Броді, Житомирський технікум механічної обробки деревини. А ще ж потрібно було і працювати. В тяжкі повоєнні роки жодна сім’я не вижила б за ті трудодні, що їх давали в колгоспі. Арсен Петрович пригадує, як за рік тяжкої роботи батько якось приніс оплату — торбинку пшениці в одній руці... Потрібно було ще й податки віддавати: молоко — від корови, яйця — від курей, яблука і груші — з саду... Тож і Арсен, і його брати — старший Юрко й молодший Анатолій — ще дошкільнятами пасли гусей, корів, садили й обробляли город, молотили жито. Мабуть, ще відтоді пішло глибоке знання життя та шана до природи.
А потім була служба в армії, в стратегічних ракетних військах хіміком-дозиметристом. Тож про наслідки радіації він знав ще задовго до вибуху на Чорнобильській атомній.
Після армії Арсен Шабодей повернувся в Житомир. Будував завод хімічного волокна, житлові п’ятиповерхівки поблизу музею Володимира Короленка. Тоді й долю свою зустрів — дружину Антоніну. Було ще й навчання в політехнічному інституті, й робота на «Електровимірювачі»...
Разом із дружиною виростили двох дітей. На жаль, старший син Олександр рано пішов із життя через тяжку хворобу. А донька Тетяна, медик за освітою, радує батька двома внуками і своїми літературними творами: прозою та віршами, що вже не раз друкувалися у видавництвах. Тож життя триває...
Житомир.
Фото з архіву А. Шабодея.
