Минуло 180 років від дня народження знаменитої української письменниці, відомої під псевдонімом Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, 1833—1907). Спробуймо собі уявити, що ми раптом втратили змогу вивчати українську літературу за художніми текстами (в епоху нескінченної книговидавничої кризи це не так і неможливо). А для школярів та студентів залишились би самі біографії письменників — живі, неприкрашені й не академічно нудні. В такому разі біографія Марка Вовчка посіла б одне з перших місць за популярністю — навіть серед яскравих життєписів її сучасників, хоча б і таких, як Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш.
Власне кажучи, сама її біографія — це теж текст із надзвичайним сюжетом. Текст, у якому не раз знайдеться місце для захоплення, заздрості та здивування навіть тепер, коли, здається, всім усе дозволено, і «зробити» собі інтригуючу біографію зовсім неважко. Але придумати життя і прожити його — різні речі. Вона таки зуміла — прожити. І в її життєписі ми знайдемо немало таких фактів, що здаються неймовірними не лише для її часів, а й для часів нинішніх. Хоча б те, як дівчина російського виховання родом з Орловщини стала українською письменницею — за власним вибором. Та й її численні любовні історії так само виникали тільки з власного вибору. І це за тих часів, коли успіх жінки у великому світі залежав передусім від покровительства чоловіків. Воно й досі часто буває так — а тоді було тільки так. І от вона (тоді!) уміла сама вибирати собі чоловіків — і то першорядних, як-от Куліш, Писарєв, Тургенєв — і ніколи не дозволяла, щоб вони її кидали — кидала сама, першою, мовчки, без зайвих слів. «Мовчуще божество!» — в розпачі називав її Куліш. Вона почувалася на рівних з великими і знаменитими — Тарасом Шевченком, Львом Толстим, Жулем Верном. Вона завжди залишалася собою — хоч у Парижі, хоч у Богуславі. Ці ознаки незалежної особистості цінуються за всіх часів. Прикметно, що недавно Михайло Бриних включив твори Марка Вовчка до своєї хрестоматії шедеврів українського письменства (за його висловом — «до божественного рибгоспу української літератури»).
Марко Вовчок прожила довге життя, але якось так завжди виходило, що в загальній уяві її біографія зупинялась на блискучих дебютах молодості, а далі нібито «нічого не було». А тим часом вона до кінця залишалася такою, як у кращі свої роки, — розумною, стриманою, самоіронічною. В одному з останніх листів до сина Богдана (кінець 1906 року) писала: «Дивись, не перебреши щодо написаного мною в попередньому листі — перечитай того листа, якщо ти його не загубив. Добре, якби ти, за прикладом одного мого приятеля, беріг мої листи під номерками: «Умрете — дай Господи, щоб жили довго, — та все-таки умрете — і тоді кожен ваш рядок отримає ціну». В нагороду за це я написала йому величенького листа про спосіб вирощувати ріпу з небувалим успіхом — навіть на непридатному для неї грунті».