У райцентрі Більмак мешкає родина Дементіїв. Діна Яківна і Віктор Пантелійович (на знімку) разом уже 62 роки. Мені вдалося зустрітися з ними і почути багато цікавого.

— Народилася і хрестилася у райцентрі, — розпочала свою розповідь Діна Яківна. — У нас у сім’ї було троє дівчат, я — середня. Непросто жилося нашій родині. Добре в пам’яті закарбувалися події Другої світової війни. Якось до нас прийшла тітка Килина і сказала, що у центрі люди розбирають крамниці. Мама відмовилася піти, а я погодилась. У центрі багато людей тягли крам із магазинів. Підприємлива тітка Килина пішла до продовольчого магазину і набрала чечевиці, а я, дев’ятирічна, звернула увагу на магазин культтоварів, нагребла у мішок іграшок, олівців, зошитів... Дорогою додому зустрілись із колоною нацистських солдатів на мотоциклах. Вони щось казали, тоді обшукали наші мішки, шукали сигарети. Налякали нас добряче.

Батько Діни Яківни не повернувся з війни. Особливо важко було сім’ї у голодному 1947 році.

— Голодували страшно, їли лободу, коріння, — згадує жінка. — Від голоду у мами попухли ноги, вона лежала у лікарні.

До війни дівчина закінчила три класи, а вже потім навчалася у вечірній школі, бо довелось рано заробляти собі на шматок хліба. Так до виходу на пенсію і працювала нянею у райцентрівському дитсадку.

У 1953 році Діна познайомилася з юнаком Віктором. Вони мешкали на одній вулиці, разом ходили на танці.

— Довго ми зустрічались, — згадала Діна Яківна. — Вітя був такий худий, високий, із пишною шевелюрою. Хорошим нареченим був. Три роки чекала його з армії, ми весь час листувалися.

А Віктору Пантелійовичу запам’яталось, як батька Пантелія Омеляновича вони сім’єю проводжали на фронт: «Тоді він мене, маленького, біля райвійськкомату взяв на руки, поцілував і заплакав». І як раділи, коли Пантелій Омелянович повернувся з війни у рідні краї.

— Ми жили з бабусею Тетяною, — розповідає далі Віктор Пантелійович. — Непросто жилося і нашій родині під час війни та в голодні післявоєнні роки. Пам’ятаю, як бабуся Тетяна балувала нас усіх «компотом»: коли достигали на городі столові буряки, вона їх варила, щось додавала в червону водичку та різала буряки на дрібні шматки. Ото і був «компот», але вся наша сім’я його полюбляла.

Віктор Пантелійович закінчив чотири класи, потім навчався у вечірній школі. Працював у колгоспі на різних роботах, закінчив курси механізаторів.

— В армії мені довірили двигун, який забезпечував електроенергією наш підрозділ, — згадав Віктор Пантелійович. — Я дуже старався: щоб двигун був чистий, пофарбований, біля нього був порядок. Це помітив мій командир і послав на курси водіїв. Додому повернувся із посвідченням. Спочатку працював шофером у районному споживчому товаристві, затим на маслозаводі, а потім на автоколоні більш як три десятки літ. 

У 1958 році Віктор і Діна поєднали свої долі.

— У нас було велике весілля, яке зібрало багато родичів і друзів, — згадує Віктор Пантелійович. — Начебто вчора це було, а вже 62 роки пролетіли. І весь цей час ми прожили в мирі, злагоді, взаємній довірі та повазі. 

Віктор Пантелійович розповів і про їхнє спільне захоплення — бджіл. Вони завжди вдвох поралися на пасіці, а довгими зимовими вечорами любили посидіти за чашкою чаю. На столі завжди був і є цілющий продукт — мед.

Більмак Запорізької області.

Фото автора.