«Не тільки праця, а й слово одрізняє людину від тварини
Не уподібнюймося ж худобі, шануймо Слово!»
(Петро Федотюк, «Добродії та лихочвори»)

Коронавірус. Пандемія. Самоізоляція. Як часто чуємо ці слова щодня. Та мова піде не про це, а про задавнену і болісну проблему, котру не помічає більшість. Ті ж, хто мав би з нею боротися, вдають, що не помічають.

Студенти та школярі мусили залишити свої аудиторії і звикати до інших форм навчання, коли на перший план вийшли самостійна робота і дистанційне спілкування з педагогами. Те, що на телевізійні екрани, вперше, за понад 30 років, повернулись шкільні вчителі — річ чудова і, навіть, неочікувана. Телеуроки зацікавили й тих, хто дуже давно полишили шкільні лави, але чудово пам’ятають — як, денної пори, у 60—70-ті можна було прослухати по телевізору теми шкільної програми з історії, математики чи фізики. Не лишився поза «грою» і я.

Не оцінюватиму рівень організації трансляцій, професійну кваліфікацію педагогів чи актуальність уроків. Те, що вдалося переглянути, переважно, справило добре враження. Неприємно і, зізнаюся, очікувано, нагадала про себе задавнена проблема: у шкільних педагогів — проблеми з українською мовою. І, аби ж йшлося про тих, хто закінчили з трійками заштатний педагогічний університет, та вчителюють, бо більш нікого зазвати до віддаленої сільської школи. На екрані — кращі з кращих, еліта вчительської спільноти. І, що ж ми чуємо?

Один учитель, жваво викладає тему. Якщо не прислуховуватись — і фонетика правильна, і розповідь протікає природно. Але, що це? Які слова впевнено промовляє педагог? «Обув», «проволочка» (замість «дротинка»). Перемикаю: чую згадку про «італьянців». Мандрую каналами далі. Вчителька не відає, що «вісь» у родовому відмінку звучить як «осі», але ніяк — не «вісі», що повторюється кілька разів. Згадуючи «ігрек», вона частіше вимовляє «ігрєк». Впевнено звучить «дважди два».

Зазначу, все згадане я почув протягом кількох хвилин, не ставлячи собі завдання — ревізувати мовний компонент кваліфікації педагогів. Та чомусь впевнений — аби захотів насмикати помилок в мові теленаставників, то прикладів було б значно більше.

Прикро вражає і те, що виклад теми окремими вчителями буває невпевнений, вони можуть часто збиватися, заповнюючи паузи протяжними «е-е-е», «а-а-а», «м-м-м»... Пригадую своє шкільне дитинство. Майже півстоліття тому вчителька української мови могла поставити двійку учневі шостого класу за «мукання». Йдеться про учня звичайної приміської школи, а тут — найкращі вчителі країни.

Я вже звик до того, що журналісти радіо й телебачення давно перестали послуговуватись нормами української літературної мови, радше, спираючись на свої уявлення про ці норми. Цілком звичайним явищем є, коли чуєш, що хтось «комусь зраджує», щось «співпадає», «крутиться» голова» чи хтось «приймає» участь. Бентежить не стільки сам провал фахової підготовки, а те, що роками ця проблема залишається поза увагою чиновництва від освіти. Десятиліттями говориться про утвердження української мови, та рідко йдеться про те — якою є ота мова. Принагідно б згадати тут ще й про лексику чиновників і депутатів, одначе, марна справа — вичерпувати ложкою ставок. А один з витоків цих задавнених негараздів і лежить в шкільному мовному середовищі, яке мала б наполегливо і невтомно утворювати і плекати наша система освіти.

Пригадується одна зворушлива історія, котру, кілька років тому, висвітлювало чимало телеканалів. В одному з містечок Донецької області було створено чудовий мурал, на котрому автор зобразив вчительку української мови. Автори репортажів сказали багато теплих слів про цю чудову жінку і про те — як люблять її учні. І, правда, в інтерв’ю тележурналістам, школярі з великою повагою і любов’ю говорили про свого педагога. Все було б прекрасно, аби учні не промовляли все це іншою, «зрозумілою», мовою. «Проковтнули» все це чиновники від освіти, котрі давно перебувають в напруженому процесі перманентних реформ, а з ними спокійно сприйняло і все суспільство. Але ж це — тривожний сигнал, і він не поодинокий. Нікого не бентежить, що учень української школи, в Україні, для українського телеканалу, про вчительку української, знаючи українську мову, не вважає за потрібне (хоч би в цьому, особливому, випадку) сказати кілька слів мовою своєї країни.

Останніми роками ми часто чуємо про усілякі реформи в різноманітних галузях. Щось, таки, реформується, даючи позитивні результати. Якісь зміни завдають шкоди. А помітна частина заходів носить формальний характер. Для прикладу. Чимало говориться про необхідність переходу всіх шкіл на українську мову викладання. Бо, буцім, в інших школах, учні погано володіють або не володіють (!) державною мовою. Даруйте! По-перше, в усіх, без винятку, школах є предмет: «українська мова». По-друге, усі випускники отримують атестат, де стоїть задовільна оцінка з цього предмету. Постає питання: хто і як викладає українську мову в таких навчальних закладах і, на яких законних підставах видаються атестати тим, хто не опанував цей шкільний предмет?

Постає й інше питання: якщо у педагогічної еліти явно проглядаються професійні (нехай незначні) вади, то якою «українською» викладатимуть в школах, де український філолог не спроможний навчити своїх учнів? Ніхто ж не розганятиме існуючі педагогічні колективи і не завозитиме дидаскалів з високим рівнем мовних знань (та й де їх узяти?) Що дасть ця зміна вивісок? А — нічого, окрім шкоди. Де, в школах, добре викладають мову — там її школярі і знають непогано. А там, де формально, навчальний заклад проголосять таким, в котрому навчання здійснюється українською, постане доволі сумна картина. І ті ж самі чиновники, що раніше видавали атестати випускникам, що не опанували української мови, й надалі це робитимуть.

Що треба було б розпочати робити якнайшвидше? Нагадати уряду обіцянку про значне підвищення оплати праці вчителів. Гідна матеріальна нагорода дуже сприятиме появі в педагогічних колективах фахівців найвищої кваліфікації, котрих ми бачили в шкільних стінах дуже мало. Має бути створена структура, наділена адміністративно-контрольними функціями, яка виконуватиме заходи, спрямовані на системне підвищення викладацької майстерності і, перш за все — на фахове володіння українською мовою шкільними педагогами.

Висловлю і своє ставлення до переходу всіх шкіл на українську мову викладання. Не бачу в тому принципової потреби. Не раз доводилося зустрічати випускників іншомовних шкіл, що володіють українською мовою ліпше за пересічних випускників шкіл україномовних. Так, проблема є. Але криється вона не в мові викладання, а — в рівні викладання української мови і безвідповідальному ставленні чиновників до контролю рівня знань, як учнів, так і педагогів. Зміна вивісок — формальний крок, котрий може завдати і шкоди. Чи не варто подивитися на школи, де навчаються угорською, румунською, польською, болгарською... як на заклади, де виховуються ті, хто завтра зміцнюватимуть авторитет України в сусідніх державах, формуючи політичні, економічні, культурні та загальнолюдські зв’язки?

І, щоб зовсім зняти питання про рівень опанування української мови випускниками середніх закладів, де здійснюється викладання мовами національних меншин, щоб випускники окремих з цих закладів не були інопланетними прибульцями в українському середовищі — цілком нормально можна було б встановити там статус посиленого вивчення української мови. Подібний захід, на виході, принесе значно якісніший результат, ніж планована зміна вивісок.

* * *

Мені дуже хотілося, щоб за купою «невідкладних, актуальних, важливих і гострих» питань, які, протягом десятиліть (власне — століть) переважують мовне питання, не загубилася сама мова. Щоб, нарешті, вона перестала вигулькувати як інструмент довколаполітичних ігор. Щоб наші владці, попри свою російськомовність, подивилися на українську мову як на невід’ємний атрибут країни, полюбили її і навчили балакати своїх дітей та онуків. Щоб ті, кому бракує здатності опанувати мову свого народу чи кому неприємна ця мова, припинили, нарешті, спекулювати на мовному питанні, виборюючи собі право — не знати української. Щоб спинився процес тотального вихолощення мови нашої держави і перетворення її на бліду подобу безмежно багатого Слова.