На знімку: Тарас Скрига з колегами в операційній.
Відтоді як Тарас Мирославович вперше переступив поріг Рівненського військового госпіталю, минуло 18 років. Саме тоді молодий хірург із Вінниці, випускник Національного медичного університету імені Пирогова, а згодом Української військово-медичної академії за фахом «Загальна хірургія», добре усвідомив, що його робоче місце має бути не за дверима з прізвищем, а в операційній.
— Бажання розвиватися, пізнавати нове та набувати безцінного досвіду було занадто сильним. Тож уже через два роки служби в Рівному я старшим лейтенантом медичної служби відбув у своє перше закордонне відрядження до Республіки Ірак. Саме в місті Аль-Кут провінції Васіт на посаді ординатора хірургічного відділення медичної роти 6-ї окремої механізованої бригади пройшов перше бойове хрещення, — пригадує хірург. — Медична рота розміщувалася в наметах. Температура повітря часом сягала 40—50 градусів, кондиціонери не завжди справлялися зі своєю роботою. І в таких умовах доводилося лікувати та оперувати поранених і хворих.
А 6 квітня 2004 року почалося повстання армії Махді в Аль-Куті, яке фактично стало початком ведення бойових дій. Того дня першим загинув Руслан Андрощук — український миротворець, стрілець розвідувальної роти, яка потрапила в засідку в Старому місті. Наші хлопці їхали в місцеву міську раду на допомогу, де в оточенні перебували міжнародні представники цивільно-військового співробітництва та рота українських військових, яка їх охороняла.
— Це був мій перший досвід лікування бойової травми та проведення операцій при бойових пораненнях. Того дня було шестеро поранених, яких ми оперували в автоперев’язувальних на базі ГАЗ-66, — продовжив Тарас Скрига. — А ще на прийом у військовий госпіталь приходили сотні місцевих мешканців з різними видами захворювань та травм. Саме в Іраку я дізнався про принципи тактичної медицини, MEDEVAC та інші процедури медичних сил НАТО. Усе це не раз ставало в пригоді під час наступних відряджень в район бойових дій. Окрім цього, у мене за плечима майже півтори сотні виїздів із розвідувальною ротою. Конвої, супроводження, чек-поїнти, оборона об’єктів, супроводження VIP-осіб.
Свою майбутню дружину військовий хірург теж зустрів у Республіці Ірак. Олеся Вікторівна тоді була медичною сестрою Київського військового госпіталю, яка прибула у відрядження на посаду лаборанта бактеріологічної лабораторії. Відтоді минуло 17 років. За цей час багато чого змінилося. Незмінним залишилося тільки ставлення до військової служби, обов’язку лікаря та власної сім’ї, увагу до якої часом доводиться розділяти з пацієнтами і вдень, і вночі.
Після повернення додому Тарас пройшов спеціалізацію з травматології. Тоді, 2007 року, у Рівненському військовому госпіталі було створено травматологічне відділення, яке він і очолив.
Згодом у медика було півторарічне відрядження в Республіку Афганістан.
— Якось в Афганістані за один день до нас привезли майже 40 поранених. Тоді терорист-смертник підірвав себе на території однієї із сусідніх баз. Понад 100 військовослужбовців загинуло, 250 — зазнали поранень різного ступеня важкості. Безперервно протягом доби ми надавали їм допомогу та оперували. Тоді один польський генерал, який командував контингентом, сказав: «Ви працюєте, як машини, — абсолютно без емоцій». На що я йому відповів: «Емоції в цій ситуації — велика розкіш». Керуючись ними, ти втрачаєш ясність розуму, критичність мислення та час. Ціною цього може стати життя пацієнта. Тільки у такий спосіб виробляється абсолютний алгоритм дій хірурга в екстремальній ситуації, — розповідає Тарас Скрига. — За півтора року ми прооперували понад 370 осіб. На базі діяли одразу два військові госпіталі, польський і американський. Чергували щодобово. Основним завданням було надання медичної допомоги військовослужбовцям коаліційних сил, афганської армії та поліції. Проте неодноразово доводилося оперувати місцевих жителів і навіть талібів, які були поранені під час бойових дій.
У липні 2014 року, коли Тарас вдруге повернувся з Афганістану, де працював у литовському військовому госпіталі в провінції Гор, уже тривала антитерористична операція на сході України. А в жовтні 2015-го його направили до 66-го військового мобільного госпіталю (Покровськ). Тоді в складі шпиталю було багато людей, які прийшли за мобілізацією. Для них поняття «бойова травма» було новим, тож офіцер активно передавав свій бойовий досвід, здобутий в Іраку та Афганістані.
— У мене дві ротації по три місяці в 66-й ВМГ як хірурга-травматолога. Третя, з якої я нещодавно повернувся, була в штаб ООС, де виконував обов’язки офіцера відділу медичного забезпечення. Це суто штабна робота з контролю, планування та реалізації медичного забезпечення військ (сил) ООС. Крім основних заходів, чимало уваги приділялося протидії COVID-19. Ми впоралися, — розповідає офіцер.
Віктор ШУБЕЦ,
спецкор АрміяInform (Рівне).
Фото автора.
