Під час погашення марки в Перечині (зліва направо) керівник «Закарпатпошти» Сергій Калій, міський голова Перечина Іван Погоріляк і голова Спілки філателістів Ужгорода Микола Дудник.

«Укрпошта відкриває широкому загалу маловідомих постатей України. Одна із них — листоноша Федір Фекета, який є справжньою легендою та місцевим героєм, бо долати 60 км кожного дня — це справді відвага. Професія листоноші, особливо в сільській місцевості, — це і відповідальність, і нелегка праця. Бо у віддалених селах, де, крім Укрпошти, не працюють інші установи, для більшості людей листоноша — це і соціальний працівник, і психолог. Зараз ми робимо все можливе, аби такі подвиги, як довгі маршрути, були лише історією, а робота листонош стала легшою та комфортнішою, і відстані до адресатів вони долали на хороших сучасних авто», — сказав генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський у Києві.

— Ця марка — уособлення нашої подяки кожному працівнику Укрпошти. Федір Фекета — легендарний листоноша із села Тур’ї Ремети на Закарпатті, — сказав у Перечині директор Закарпатської дирекції АТ «Укрпошта» Сергій Калій під час церемонії погашення. А в Ужгороді також наголосив, що марка «Листоноша Федір Фекета» уже номінована у конкурсі PostEurop на найкращу марку Європи-2020 за темою «Давні поштові маршрути».

— Віддати свій голос за нашу українську марку можна за посиланням posteurop.org/europa2020, — додав у розмові з кореспондентом «Голосу України» начальник відділу «Закарпатпошти» Василь Плакош.

Доречно зауважити, що марку «Листоноша Федір Фекета» виготовлено тиражем сто тисяч примірників, її номінальна вартість-Z (відповідає еквіваленту одного долара США). Зображення виконала художниця Ірина Медведовська. До марки випущено також конверт «Перший день», блок та виготовлено спеціальний поштовий штемпель.

Уже понад 180 років стоїть єдиний у Європі пам’ятник листоноші за півгодини їзди від Ужгорода

Таки вірю: усе 
починається з любові.
З великої любові.
А така любов — 
з якоїсь омріяної миті.

Для легіня Федора Фекети, який ще хлопчиком проводжав дорогого батька в Америку, — цією миттю мала стати омріяна зустріч люблячого няня-тата вдома, на їхньому подвір’ї під великою грушею: всі — мама, дідо з бабою, брати і сестрички палко цілували б і обнімали би його — високого, дужого, з двома великими жовтим залізом кованими куфрами-валізами. А в них — Боже наш добротливий! — подарунки: намиста, медяники й цукерки, гуслі-скрипка й пищалка-сопілка для Федора, найстаршого сина... А ще — гроші. Повно грошей — тих синяво-зеленявих паперових талярів. Батько перед поїздкою якось казав, а Федір запам’ятав назавжди: «Зароблю, вернуся і купимо землю: ораницю, косовицю, ще пару великих сивих волів, коня й будемо газдувати.» Син так любив батька, так чекав його повернення, що вже зранку визирав поштаря: може няньо письмо загнав... Але листів не було й не було. Його мрія, така майже зрима дитяча мрія, ніби не хотіла прийти, ніби впиралася — так, як би норовила втікати від нього. І тоді Федір з тієї туги, з того жалю сам зголосився ходити за поштою для свого села Тур’я-Ремети і носити її аж із Ужгорода.

Ось такий вигляд має нова марка.

Щодня молодий посол, як тоді величали пана поштаря, долав навпрошки через гори й ліси і лише йому відомі пішники понад 30 кілометрів у один бік. (Дорогою відстань була б значно довшою). І отак пішки влітку і взимку, навесні й восени. Хочеться вірити, що мрія Федорова таки збулася й батько повернувся з тих далеких світів — і хай лише з однією валізою й торбою, але повернувся д’своїм дітям...

Події, про які йдеться, відбувалися неповні два століття тому. Та скупа тітка історія про подальші родинні події Фекетів воліє мовчати. Тільки каже, що наш герой, посол Федір Фекета так зрісся з роботою листоноші, що сумлінно пропрацював на ній тридцять довгих років!..

Цікава й інша деталь: уже в часи, коли ще на Куликовім полі гриміли російсько-французькі гармати, у невелике гірське село щодня доставлялася пошта. Чому? У Тур’ї-Реметах, свідчать джерела, в 1802—1873 роках діяла мануфактура Ужгородської домінії — залізоливарний завод, вироби якого збереглися як на Закарпатті, так тепер і в сусідніх з нами європейських державах. Отже, можемо стверджувати, що бізнес уже тоді вимагав щоденного, чіткого і надійного зв’язку.

Стародавні перекази-притчі донесли до наших днів такі свідчення: люди з довколишніх сіл і містечок розповідали один одному про «загадкового посла», «прудконогого скорохода» і не могли перехвалити Федора Фекету. Та все ж одного разу якось узимку стався трафунок: лід на швидкоплинній ріці не витримав моторного листоношу й тріснув, Федора з сумкою з кореспонденцією затягало під кригу, та все ж він зумів зняти сумку й кинути на берег, спромігся і сам врятуватися. Але простудився й через якийсь час від гарячки й кашлю помер.(Дід Михайло з рідного Федорового села не виключає, що на поштаря могла напасти і зграя якоїсь звірки, адже зими тоді були «западні» — випадали великі сніги. Рисі, вовки — того в хащах було незоздримо, а великі дикі тури ставали шаленими, якщо їх поранили мисливці. Для панства стало дуже модним володіти рідкісним трофеєм — шкурою взимку застреленого дивовижної сили й краси тура).

Така глупа смерть такої поважної людини, якою був посол Фекета, викликала великий жаль, і — сказати б мовою сучасною — велику реакцію в суспільстві. На знак щирої вдяки й палкої загальної любові до посла громадяни Тур’їх-Ремет за свої кошти спорудили пам’ятний знак самовідданому листоноші, який і по сьогодні стоїть на стіні храму. Там вилито в металі текст такого змісту: Fedor Feketa. Въ Память Приязности, Тверезности, Чесности й Послужности Посла ФЕОДОРА ФЕКЕТА. померъ Р. Б.1838.

Незважаючи на те, що то були часи гноблення й приниження всього слов’янського, напис здійснено руською народною мовою.

Дослідник життєпису свого славного пращура, нащадок у п’ятому поколінні доцент Ужгородського університету Іван Фекета доводив, що помер знаменитий листоноша на рік пізніше — 8 березня 1839-го в п’ятдесятилітньому віці.

До речі, цей знак, стверджував відомий краєзнавець Степан Пруниця, згодом був і на печатці села, датованій 1846 роком. У наш час — це єдиний, і не лише в Україні, а і в Європі, пам’ятник листоноші. (Досдідники твердять, що єдиний і в світі). Він був відтворений на конверті, випущеному свого часу Міністерством зв’язку колишнього СРСР, а декілька років тому — й Мінтрансзв’язку України.

Цілком логічно постає питання: коли ж на стіні церкви з’явився цей своєрідний пам’ятник-знак Ф. Фекеті, оскільки історики констатують досить розпливчато — «встановлений в середині ХІХ століття». Можна з великою часткою ймовірності припустити, що знак встановили на першу річницю смерті поштаря, оскільки такою є давня традиція в Карпатах.

І ось іще один вияв уваги й шани нащадків до світлої пам’яті незабутнього посла: 9 лютого 2005 року в районному центрі Перечин відкрито бронзовий пам’ятник Федору Фекеті (скульптор Михайло Белень), який являє собою бронзову скульптуру на весь зріст (висота 1,7 метра) крокуючого молодого листоноші з торбиною за плечима, одягненого в тогочасне характерне для Турянської долини вбрання і взутого в шкіряні постоли.

Отже, одному чесному простому трудареві рідної землі вдячні сучасники й нащадки поставили два пам’ятники з різницею у часі рівно в 165 років. Сам факт заслуговує уваги і поваги...

Ужгород.

Фото автора.