Олег Гринів у 1990 році був начальником управління культури Львівського облвиконкому, брав безпосередню участь у відродженні Наукового товариства імені Т. Шевченка та інших національних громадських організацій. Як делегат установчого з’їзду Народного руху України був обраний членом Великої Ради НРУ. Нині професор Олег Гринів (на знімку) — на викладацькій роботі.

— Як ви зустріли ухвалення Декларації про державний суверенітет України?

— 16 липня 1991 року мені пощастило вести міське віче у Львові, на яке прийшло не менш як 50 тисяч мешканців. На ньому виступили керманичі місцевих національних товариств (польського, єврейського, чеського, російського, вірменського), а також представники з країн поселення українців. Усі схвально сприйняли цю подію.

Наприкінці вісімдесятих років стало очевидно, що СРСР, формально федерація, а фактично — унітарна партократична багатонаціональна держава, вимагає докорінних змін на національній основі. У липні 1989 року мені довелося брати участь у науковій конференції з питань національного розвитку в Москві, де зміг переконатися в нерозв’язаності національного питання в багатонаціональній державі, яку почали трактувати імперією. Приміром, відносини між Вірменією та Азербайджаном щодо Нагірного Карабаху зайшли в глухий кут, у чому переконали виступи компартійних чиновників двох республік, які стояли на протилежних позиціях. Уже через рік на республіканській конференції лекторів-міжнародників у Луцьку міг пересвідчитися в неадекватній оцінці компартійним пропагандистським чиновництвом тодішнього політичного розвитку СРСР. Їхнє невігластво просто зашкалювало. Хоч через місяць парламент ухвалив названу Декларацію, доморощені демагоги дотримувалися відомої тези, що «національне питання в СРСР розв’язане повністю й остаточно». 

Працюючи в обласному управлінні культури, я зустрічався з діаспорними українцями, серед яких були відомі інтелектуали. Вони розповідали, що після Декларації вже заговорили про Україну як потенційно незалежну державу.

Звісно, цей доленосний документ ухвалений тому, що в парламенті діяла Народна Рада, ядро якої становили народні депутати від НРУ. Тодішній науковий рівень парламентаріїв був дуже високий, чого не сказати навіть про наступний склад Верховної Ради України.

— Чи маємо підстави говорити про внутрішні суперечності в тодішньому СРСР?

— Як знаємо, тоді особливо загострилися взаємини між керівництвом СРСР і РРФСР, протистояння між їхніми очільниками. Єльцинське керівництво затвердило раніше декларацію про державний суверенітет своєї республіки, хоч її ототожнювали з самим СРСР. Нема сумніву, що такі дії полегшували ухвалення нашої Декларації. Окрім того, певна частина нардепів-компартійців перебувала в ті дні у Москві.

Не варто ігнорувати й того, що вже фактично розпалася непорушна «соціалістична співдружність», що об’єднувалася військовим і економічним союзом під зверхністю Москви. Так звані соціалістичні країни відмовлялися від дружби з «імперією зла і брехні». Перестав існувати «міжнародний комуністичний рух». Закордонні партії сахалися своїх колишніх назв. З’ясувалося, що їх утримував Кремль за рахунок коштів громадян СРСР.

Нарешті, тодішнє союзне керівництво заговорило про перебудову СРСР на засадах конфедерації, хоч у її розуміння вкладало інший зміст, цебто насправді трактувало як федерацію. Однак намагання розробити новий «Союзний договір» виявилося непосильним, зайшло в глухий кут.

— Чи змогла за тридцять років Україна реалізувати положення Декларації про державний суверенітет?

— Відповідь на таке запитання вимагає конкретності. У політичному розумінні Україна пішла далеко вперед, адже Декларація не виходила поза межі нового Союзного договору, а наш народ дійшов до проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Україна стала повноцінним суб’єктом на міжнародній арені. Утверджується українська мова, яку понад три століття намагалася знищити окупаційна влада. Унезалежнилася національна церква як помісна серед інших церков.

Проте в економічній сфері запанувала олігархія, а значна частина нашої людності перебуває за межею нормального людського життя. Звісно, для виправлення такого становища неодмінні докорінні економічні реформи. Кілька мільйонів наших громадян змушені працювати за кордоном. А Декларація передбачала створення для громадян цивілізованого життя.

Нема сумніву, що московська агресія проти нашої незалежної держави змушує виділяти значні кошти на оборону.

Водночас треба зважати, що Декларація про державний суверенітет України — це програмний документ, а її здійснення вимагає певного часу й забезпечення відповідних умов для нормального розвитку.

Розпитував Богдан КУШНІР.

Львів.

Фото з відкритих джерел.