Літературна біографія Світлани Короненко, коли виділяти в ній найзнаковіші моменти, — це дві голосні сенсації. Перша. Сенсаційний дебют, коли ще вчора незнана авторка після голосної публікації у «Літературній Україні» з передмовою Івана Драча, який принагідно повідомив, що до віршів Короненко прихильно поставилися Микола Бажан і Дмитро Паламарчук, одразу ж високо поставив ім’я молодої поетеси. Фактично ввівши її у канон надій української літератури. Так тріумфально голосно в письменство входив мало хто. Вчорашній фастівській школярці було тоді 18 років. Про неї заговорили в літературних колах, її ім’я підхопила критика. І вже незабаром у видавництві Спілки письменників з’явилася дебютна книжка Світлани Короненко «Сузір’я веснянок». На той час авторка вже стала студенткою столичного університету ім. Т. Шевченка. Потім були ще дві книжки, прихильно зустрінуті критикою. Ім’я Світлани Короненко було одним із найяскравіших у цій літературній генерації: Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Оксана Забужко. Всі вони — дуже різні, сповідували різні естетичні принципи, але спільним у них було одне — беззаперечна талановитість, яскравість індивідуальних творчих почерків. Колись літературознавці ще порівняють творчий потенціал шістдесятників та цієї плеяди і визначать міру впливу на українську поезію обох цих, умовно кажучи, літературних шкіл. І виявиться, що нова поетична хвиля анічим не слабша за рано забронзовілих «шістдесятників».
А потім сталося незрозуміле. Короненко зникла з поезії. Щоправда, в різних антологіях регулярно з’являлися її вірші з тих трьох книжок, але ніде не видно було в друці жодного її свіжого рядка. В одній її статті прозвучали гіркі слова про те, що в неї відбулося розлучення з поезією. Мовляв, це гірко, але це сталося. Мовляв, поезія — це справа тільки молодих, а поетеса не збирається варіювати те, що колись вона вже сказала, й імітувати творчий процес тоді, коли чи то не має що сказати, чи її просто полишило натхнення.
Так тривало мало не два десятиліття. Щоправда, в цьому проміжку побачили світ книжки Світлани Короненко «Ворожба на віршах», «Нічний політ» і «Зі старого манускрипту», але це були перевидання тих творів, котрі вона написала перед затяжною смугою мовчання. Світлана Короненко активно працювала в журналістиці, видала книжку діалогів із відомим невропатологом Володимиром Берсенєвим, стала лауреаткою одного літературного конкурсу, здивувавши багатьох тим, що свій готично-містичний роман «Мертва кров» підписала псевдонімом Михайлина Омела.
І ось, мабуть, несподівано й для самої себе вона написала перший вірш після затяжного мовчання. Це сталося п’ять років тому. Якби після нього вона не написала більше нічого, то одного вірша було б не досить, щоб сказати: її поетична німота подолана. Хоч і не дуже рясно, в творчих сумнівах і в дискусіях із самою собою, вона писала далі. І її книжка «Вірші з осені» складена повністю з нових віршів і ось — помітна літературна подія.
Перший авторський підсумок: її «Вірші з осені» (видавництво «Ярославів Вал», 2017 р.). Сюрприз для тих, хто пам’ятає її колишню. Короненко мала б усі підстави заявити: «Я повернулася!» Але виголошувати свої здобутки, плани чи маніфести не в її стилі. Все, що вона хоче сказати, — у її віршах. Навіть не полюбляє вдаватися до автокоментарів. Виняток лише — пояснення передісторії появи вірша «Замовляння на білоруську мову», що обізвався голосним резонансом і в Україні, і в Білорусі. Слідом за «Віршами з осені» з’явилася книжка «Дебора», до якої увійшла однойменна поема про несподіване відлуння першої любові Миколи Бажана через сорок з гаком років. І одразу ж після «Дебори» — вибране поетеси «Містерії», куди ввійшли її найкращі ранні поезії та всі ті твори, що написалися їй після повернення до поетичного слова. Про цю книжку на високих регістрах говорили і Дмитро Павличко, і Микола Жулинський, і Микола Сулима, і Тарас Салига, і Ніна Головченко, а також колеги поетеси. І ось — знову творчий вибух. Щойно, в переддення ювілею, Короненко явила нам нову книжку «Замовляння на білоруську мову». Важко коментувати цю поезію, бо в ній дуже багато смислових нюансів, тонких асоціацій, історичних та культурологічних алюзій. Будь-яке «звіряння алгеброю гармонії» обернеться помітними втратами змісту і схематизацією його. Це саме той випадок, про який говорив тонкий поціновувач поезії Юрій Тинянов: «Говорити про вірші так само важко, як і писати вірші». Відзначу лише своє найголовніше враження: у цих віршах багато яскравого сонця, музики дощів, невисловлених почуттів, життєвих драм і тих таємниць та загадок, для відгадування яких не вистачає людського життя.
Ось дуже «паспортні» для сьогоднішньої поетеси рядки, в яких виразно помітні тони та барви її індивідуального неповторного слова:
«Наче запізня весна жінки цієї норов. / Щось видивляється в снах і есемески ігнорить. / Холод травою пропах. Тихо на слові ворожить. / Вічного неба дах. Полиск вогню небожий. / Пряний і темний полин. Світять вогні опівнічні. / Низка гарячих перлин. Слово сумне і цинічне... / Цей ненадійний дах — небо і вільний вітер. / Йдеш по забутих слідах, кутих з вогненних літер. / Глянеш, як відьма стара, зверхньо і гонорово: / Де ж та Маруся Чурай, ближня чи дальня по крові? Де ж той натхненний птах й першої пісні проба? / В котрих пекельних світах ще визріва ця хвороба?...»
Повернення Короненко в поезію стало другою сенсацією її творчої біографії. Очевидно, їй було про що мовчать. І я не казатиму таку банальність, що їй є сьогодні про що сказать. Головне, що вона повернулася. І в цьому — не приватна подія з її життя. У цьому важливе значення для нашої поезії.
