Зробили це до сторіччя з дня героїчного бою під селищем військ УНР з більшовиками. Тоді полковник, начальник Генерального штабу армії УНР Євген Мишковський зібрав старшин, військових писарчуків — всіх, хто був у той момент у штабному потязі, і повів в атаку проти кінноти Будьонного. Сили були нерівні, й полковник розумів, що веде людей на загибель. Та відступати не міг, знав, саме від них тоді залежало, чи вистоїть Україна.

Бій був важким, але уенерівцям вдалось відбити атаку більшовиків і відновити залізничне сполучення з Тернополем. А полковник Мишковський отримав тяжке поранення. За його життя ще пару днів боролися проскурівські, потім тернопільські лікарі, та врятувати не вдалось. Полковника не стало. А за цей бій йому посмертно присвоєне звання генерал-хорунжого армії УНР.

Той бій не врятував від більшовицького поневолення Україну. Але він показав, що її справжні сини готові відстоювати незалежність до останнього подиху.

Втім, про це мало хто знав. На десятиліття більшовизму ім’я Євгена Мишковського було викреслене з підручників історії, а якщо десь і згадувалось -то тільки як ворога.

— Лише тепер ми повертаємось до нашої правдивої історії, а головне — повертаємо із забуття імена видатних українських патріотів. Гадаю, це не випадково, адже саме тепер країна знову бореться з ворогом, знову піднімаються проти ворожих куль її кращі сини... Все повторюється. І наші хлопці повинні знати, що за ними небесним щитом стоять не тільки їхні побратими, які загинули в боях, а й воїни, котрі боронили українську землю століття тому, — поділився думками голова Чорноострівської ОТГ Михайло Дзісь.

Коли чорноострівці почали відкривати для себе правду про ті далекі події, вони по-новому подивилися на те, що історія творилась саме тут, на порозі їхнього дому. А багато хто вперше дізнався про Євгена Мишковського.

Кадровий офіцер російської армії, він народився у козацько-шляхетській родині на Полтавщині. У юності мріяв про служіння Богу і навіть пішов стежкою священика. Але потім змінив життєві плани, став військовим. У Першу світову війну за мужність був нагороджений багатьма орденами і Георгіївською зброєю. А в роки революції зробив єдиний можливий для нього вибір — перейшов на службу до гетьманської армії.

В історію увійшов як представник армії УНР при штабі німецького піхотного корпусу, представник української делегації на переговорах з більшовицькою Росією щодо демаркації українсько-російського кордону. Був також начальником оперативного відділу, згодом і начальником штабу Галицької армії. А з березня 1919 року — начальник штабу Східного фронту Волинської групи Армії УНР.

Що більше жителі Чорного Острова дізнавались про Євгена Мишковського, то активніше долучались до створення пам’ятного знака на його честь. Михайло Дзісь називає десятки імен тих, хто на волонтерських засадах приєднався до справи і завдяки цьому звів до мінімуму бюджетні затрати. На прохання чорноострівчан відгукувались керівники та підприємці з інших міст і населених пунктів. Приміром, із Старокостянтинівського кар’єру передали граніт, плитку, допомогли із доставкою та технікою. Власники місцевого підприємства перетворили стіну виробничого приміщення на частину меморіального комплексу. А вчителі, бібліотекарі, працівники культури провели не один суботник, щоб облаштувати територію навколо пам’ятника.

До справи долучився навіть місцевий хоровий колектив — розшукав пісню про українських героїв, що була під забороною понад півстоліття.

Загалом спорудження пам’ятного знака на честь гідних синів України багатьом довело, що не так важлива фінансова підтримка, як щире бажання.

Свого часу поет Євген Маланюк, сотник Армії УНР, назвав Мишковського генералом-лицарем, людиною, яка не знала кривих ліній, тільки — прості. Хіба не таких героїв потребує і наш час?

Відтепер про нього нагадуватиме не тільки пам’ятний знак, а й вулиця у селі Мар’янівка, яке пов’язане з усіма згадуваними подіями. Так покоління забутих героїв знову повертається до життя.

Фото автора.