Він закінчився перемогою 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. За успішну операцію 3-тя дивізія, якою командував полковник Олександр Удовиченко, була офіційно удостоєна назви «Залізна». А через роки героїзм вояків УНР, що розбили чисельно переважаючі сили червоних частин, історики прирівняють до героїзму крутянців, сама ж битва є такою самою славною сторінкою національно-визвольних змагань, як похід Петра Болбочана на Крим, Чортківська офензива (наступальна військова операція Української Галицької Армії 7—28 червня 1919-го), визволення Кам’янця-Подільського від більшовиків.

1919-й був роком випробувань — на міжнародній арені УНР залишалася майже не визнаною, а її влада, як зазначив кандидат історичних наук Ігор Стамбол, «концентрувалася у кількох містах та славнозвісному «вагоні Директорії», що під тиском більшовиків та денікінців поступово відкочувався на Захід». «Українці за три століття колоніального стану втратили здатність до єднання, на відміну від тих же фінів чи поляків, яким революція в кінцевому рахунку принесла незалежність. Тому українська армія, що чисельно в кілька разів поступалася кожному із супротивників, мала демонструвати дива стійкості в боротьбі за свободу тих, кому до неї було байдуже.

За цю байдужість уже незабаром несвідомі тоді українці поплатилися мільйонами життів, але на момент боїв це було зрозуміло лише одиницям», — наголошує Ігор Стамбол.

Бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії УНР розпочався у червні 1919-го і проліг через три війни — другу більшовицько-українську 1918—1919 років, українсько-білогвардійську 1919 року та польсько-радянську 1920 року.

Своє бойове хрещення дивізія Олександра Удовиченка отримала 3 червня, коли у взаємодії із Запорізьким куренем Шандрука, що налічував 700 багнетів, 180 шабель і 9 гармат, форсувала Збруч та здобула Кам’янець, куди невдовзі переїхав уряд УНР. Під час подальших боїв від окупантів було визволено Копайгород, Шаргород, Лучинець. Червона армія безперервно атакувала, 3-й дивізії протистояли кінна бригада Котовського і 45-та радянська дивізія, до яких безперервно з Одеси надходили жива сила та боєприпаси. «У ході цих боїв дивізія полковника Удовиченка держалася кріпко на становищах в околиці Джурина (недалеко Вапнярки) і завзято змагалась з большевиками, — писав на сторінках «Історії українського війська» свідок тих подій Б. Гнатевич, — щоб захистити Могилів, одиноку базу Армії, що давала зв’язок з закордоном (Румунією)». 6 липня окупанти зосередили в районі Проскурова великі сили та перейшли у наступ. Командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко у своїх «Записках о гражданской войне» згадував, що «проти петлюрівського фронту були негайно перекинуті резервні частини, як Мадярський полк особливого призначення з Києва, Інтернаціональний полк з Вінниці та інші». Жорстокі бої розгорілися за станцію Вапнярка, що відкривала дорогу на Одесу і мала стратегічне значення — воякам УНР, яким не вистачало зброї та набоїв, не раз доводилося сходитися з противником у багнетній атаці. Вапнярка та навколишні Крижопіль і Княжеве по кілька разів переходили з рук у руки. У Вапнярській операції особливо виявили себе артилеристи Армії УНР, зокрема обслуга легендарного сотника 3-ї гарматної бригади І. Шури-Бури, який у 1921 році був розстріляний червоними окупантами під Базаром на Житомирщині. Під час боїв за станцію, що точилися до кінця липня, було знищено 22 ворожі частини в загальній кількості до 11 тисяч бійців, серед яких і знаменитий полк, очолюваний мобілізованим більшовиками відомим одеським бандитом Мішкою Япончиком.

У цій та інших військових операціях розкрився талант полковника Удовиченка, котрий уже пройшов значний бойовий шлях у царській армії та в перших революційних боях. Під його керівництвом 3-тя Залізна дивізія стає елітним підрозділом часів Директорії УНР, про що свідчить той факт, що на посаді командира куреня дивізії проходив службу молодший брат Головного отамана військ УНР — Олександр Петлюра.

До 100-річчя переможної битви у Вапнярці встановлено меморіальну дошку на честь вояків УНР. А ще 2007 року український баталіст Андрій Серебряков написав картину «Бій за Вапнярку» (на знімку), що вже побувала не на одній виставці. Митець каже, що робота художника-баталіста потребує не лише багато часу для зображення найменших деталей, а й вивчення історичних подій, пов’язаних із сюжетом твору. «Картина, що зображає той чи інший момент нашого минулого, має бути історично правдивою до найдрібніших деталей, у тому числі елементів одягу, зброї, ландшафту», — наголошує Андрій Серебряков, картини якого — не просто мистецькі твори, а наочний історичний посібник.