Юрій Вовк з донькою Людмилою.

Побутує думка, що село — це некомфортне життя, важка праця з ранку до пізньої ночі та ніякої романтики і прогресу. Але кожен — господар своєї долі. Комусь великі міста з натовпом і шаленим темпом, гамірними вулицями і браком чистого повітря, маркетами та різноманітними забавами назавжди стають рідними й близькими, а комусь до душі розмірене життя і праця у поліській глибинці...

У Соснівці Горинської сільради Малинського району я не був більш як десять років. Нині у 12 хатах, що сховалися серед соснових та березових лісів, мешкають лише 37 чоловік. Улітку сюди, щоправда, приїжджають дачники й земляки зі столиці, Житомира, Малина. І тоді село оживає... А завітав я до Соснівки, щоб поспілкуватись зі справжнім господарем, порядним сім’янином, батьком трьох дітей, незмінним упродовж шести скликань депутатом сільради 54-річним Юрієм ВОВКОМ.

Удома його застати не вдалось, мені й порадили шукати Юрія Станіславовича десь «на фазенді».

— Ви його швидко впізнаєте, — запевнила літня жіночка. — Він ніби супермен: усе вміє, трудиться важко, але й має хліб і до хліба. А ще він для нас, сільських людей, справжня «паличка-стукалочка», бо все знає, розповідає, допомагає...

І справді, наприкінці села, де дітвора пасла худобу, побачив силует чоловіка, котрий вправно згрібав сіно й вантажив на підводу.

— Примхливе цього року літо, — сказав мені одразу Юрій Станіславович. — А у справжнього селянина, як казали мої батьки, головне правило: «Хто робить, той голим не ходить». Тому як стало на погоді, хочу встигнути сховати сіно до сінника.

— Соснівка рідна для вас? — цікавлюсь.

— Родом я із Дитинця сусіднього Радомишльського району. Коли мені виповнилося п’ять років, батьки придбали в Соснівці будинок і переїхали сюди. Відтоді вона стала для мене другою батьківщиною.

— Тут здобули освіту, почали працювати?

— Після закінчення Горинської школи пішов працювати у колгоспі пастухом, а пізніше — дояром.

— Як тоді вам працювалося?

— Ще з дитинства запам’ятав мудрі слова бабусі: «Губами говори, а руками роби». Тому до важкої праці мені було не звикати. Я змалечку допомагав по господарству батькам. Доглядав і доїв 20 корів. Важко не було, бо я, молодий, усе робив з охотою і відповідальністю. Потім була служба в армії. Служив у танкових військах у Сторожинці та Ізяславі. А коли повернувся додому, швидко ввійшов до числа кращих доярів району. Як один із «трьохтисячників» (саме стільки молока від корови надоював за рік) їздив на святкові зібрання до Житомира, Малина, де за сумлінну працю мене не раз нагороджували грамотами, медалями... Але то вже історія. Канули в

Лету потужні колгоспи, у тому числі й наш, що об’єднував сім сіл.

— То як же тоді вирішили жити далі?

— «Гірко заробиш, солодко з’їси», — казала мені колись мати, коли я лінувався йти з ними восени копати картоплю, а хлопці кликали поганяти м’яча на вигоні. Тому десь у 1992—1993 роках, побачивши, що діла не буде, а сім’ю потрібно годувати, вирішив забрати свої три корови, ще одну взяв у рахунок зарплати. Ось так і почав нову сторінку свого життя. Разом із дружиною Лідією, котра родом із Ганнополя Черняхівського району, стали господарювати.

— Чимало живності тримаєте?

— Нині доглядаємо три корови, дві нетелі, трьох бичків, а раніше було 15 голів ВРХ, з яких сім корів. А ще ж є кінь, поросята, кури, кролі, качки... Часу для порожніх балачок у нас немає, адже літній день зиму годує. Для наших корівок потрібно тільки сіна майже 15 тонн заготовити. Зберігаємо його у спеціальних піднавісах, що свого часу змайстрував сам. А ще треба 10 тонн силосу, до п’яти — соковитих кормів. Обробляємо й більше двох гектарів землі, вирощуємо городину, овочі, косимо сіно... Землю обробляємо власним мотоблоком із необхідним сільськогосподарським реманентом. Для опалення будинку взимку слід заготовити 15 кубометрів дров...

— Знаю, нещодавно реалізували ще одну мрію дитинства...

— Про власну пасіку думав давно. Декілька років тому придбав вулики, купив бджіл. Тримав 13 бджолосімей. А нині, певно, через стрімкий розвиток великих аграрних формувань і компаній, через їхнє недолуге «господарювання» утримувати бджіл стало непросто. Багато з них гинуть, тому останні чотири роки маю лише три сім’ї. І тут треба робочі руки й неабияка увага. В середньому з вулика отримую у сезон відро меду.

— Графік напружений...

— Щодня встаю о п’ятій ранку, а лягаю далеко за північ, — зізнається пан Юрій. — Нудьгувати не доводиться ні хвилини. Своїх годувальниць пасу і дою сам. За добу, в середньому, від однієї корови надоюю по 45 літрів молока. Дружина переробляє його на сир, сметану, вершки. З 1987 року я «приписався» на ринку в Малині. Мене добре знають покупці, охоче купують нашу молочну продукцію. На один підвіз до Малина дружина збирає мені 12—15 кілограмів сиру, 5 літрів сепараторної сметани, стільки ж вершків. Решту молочної продукції споживаємо самі, купують і односельці. Шкода, що нині ціна на молоко смішна, пляшка мінеральної води інколи дорожча... Праця селян у нашій країні чомусь зовсім не цінується.

— Хто ж допомагає давати лад усьому господарству?

— У нас дуже дружна родина. Маємо двоє синів і донечку. Один син уже одружився, живе в Малині, а двоє дітей — з нами. Тому, якщо необхідна допомога, нам особливо просити їх не треба. Надійна опора й розрадниця для мене — дружина. Вона і лад у домі наведе, і їсти наварить, і зі мною на городі порядкує, і за квіти попід вікнами будинку не забуває (бо то її розрада), і з сіном допомагає... Ми всьому лад даємо разом завдяки повазі й любові один до одного. Хочемо, щоб наші діти та онуки жили краще за нас і не цуралися сільської праці.

— Якби випала нагода жити в місті — погодилися б?

— А що в місті робити? Коли я довго перебуваю «на асфальті», починає боліти голова, стає важко дихати, з’являється кашель. А на природі дуже класно.

— Депутатство не відволікає? Адже це також дуже відповідально...

— Я не міг і уявити, що односельці мене стільки років поспіль обиратимуть депутатом. Видно, поважають, і я люблю людей. У свою чергу намагаюся перед сільським головою, колегами-депутатами порушувати проблеми, які хвилюють моїх земляків, розповідаю, що вирішили під час сесій, знайомлю з новаціями в районі, області, країні. Коли люди звертаються по допомогу, ніколи не відмовляю: кому дрова порізати, кому молока продати...

Взимку і вулиці від снігу сам чистив.

— Телевізор дивитесь?

— Коли маю вільні півгодини, то обов’язково вмикаю телевізор. Дуже непокоїть ситуація на сході держави, де шостий рік гинуть наші хлопці й дівчата, коронавірусна лихоманка, проблеми в економіці й аграрному секторі.

Обурює словоблудство наших політиків, від якого простим людям жити аж ніяк не легше. Вільного часу бракує, бо маю так багато діла, що аж голова біла... (усміхається). Але намагаюсь поєднувати приємне з корисним.

Дуже люблю збирати гриби. Тому, коли жену худобу на пасовище, заглядаю у соснову чи березову посадку, де натрапляю на грибочки. Навчився сам і з технікою обходитись, і ремонтувати її, і столярну справу опанував...

«Родина Вовків — одна із найпрацьовитіших у нашій територіальній громаді, — каже горинський сільський голова Володимир Омельченко. — Чимало проблем було на її шляху, але вони мужньо здолали всі перешкоди й нині мають найуспішніше господарство в селі. Юрій Вовк — приклад для наслідування не лише для своїх односельців, а й для всієї громади».

Юрій Вовк — не лише відмінний господарник і зразковий сім’янин, а й патріот, великий життєлюб. Приклад його родини свідчить, що можна успішно жити в гармонії з природою й собою, і з любов’ю до праці.

Житомирська область.

Фото автора.