Сучасному читачеві важко уявити, що лише сто років тому в Україні панувала масова неписьменність. На початку 1920-х із 25-мільйонного населення УСРР 20 мільйонів мешкали в селі і були віддалені від центрів науки та освіти. За царату майже 70 відсотків українців не вміли ні читати, ні писати. Роки воєн і революцій хоча й позначилися державною діяльністю в галузі народної освіти, але ситуацію докорінно не змінили. Тож, остаточно прийшовши до влади, більшовики зіштовхнулися не тільки з епідеміями та голодом (про це йшлося в попередніх публікаціях рубрики «З полиць Книжкової палати України»), а й із проблемою неосвіченості населення. Задля термінового розв’язання цієї проблеми комуністична партія й радянський уряд проголосили кампанію з ліквідації неписьменності (лікнеп). Про це свідчать вітчизняні друковані видання, що зберігаються в Державному архіві друку Книжкової палати України.

Виконавцем кампанії з лікнепу була Всеукраїнська Надзвичайна Комісія з Ліквідації неписьменності. Її діяльність контролювала Головполітосвіта УСРР — орган більшовицької агітації та пропаганди. З січня 1924 року всеукраїнська лікнепівська установа почала видавати журнал «Геть неписьменність», що був додатком до букваря, який щойно здолали малописьменні дорослі люди. Перший номер журналу містив «Заклик Радянського уряду до всіх працівників України», датований 22 серпня 1923 року. У зверненні Голови ВУЦВК Г. Петровського зазначалося: «Надалі відкладувати не можна! Боротьба з неписьменністю є справа всіх, кому дороге наше майбутнє. Кожен письменний робітник та селян повинен навчити одного неписьменного. На 10-ті роковини Жовтня [в документі вжито не річниця, а саме роковини] жодного неписьменного в республіці. Нехай майбутній рух цілої робітничо-селянської Вкраїни буде відповіддю на цей заклик. Усі до боротьби з темнотою і неосвіченістю. Геть неписьменність!» (на знімку). Під зверненням очільника українського радянського парламенту було уміщено гасло Л. Троцького «Боротьба з неписьменністю — це перший щабель до великої боротьби зі злиднями, темнотою й усякою іншою спадщиною рабства; пам’ятаймо це щодня і щогодини!». Ще більш войовничою була риторика українського більшовика Буценка, котрий секретарював на IV сесії ВУЦВК — він проголосив збройний похід проти неосвіченості: «Неписьменність — то народне лихо. Третій рік, як органи народної освіти Радянської

Вкраїни ведуть боротьбу з жорстокою спадщиною старого ладу — з темнотою й неосвіченістю широких верств працюючих. Але розміри неписьменності такі великі, що є цілковиті підстави говорити про неї, як про стихійне нещастя. Неписьменність є такий самий ворог нам, як збройна білогвардійщина, таке само лихо, як той голод і пошесті».

Бажання навчатися в українців було. Малописьменна киянка Микитина з цього приводу висловилася так: «Бути неписьменним, то значить бути непроханим гостем в житті», а випускниця лікпункту Матвієнко написала вірша, що був уміщений у зазначеному журналі:

Геть неписьменність!
Чорні хмари
нас накрили,
Всюди, всюди
темнота,
В темноті немає волі,
В темноті
нема життя!
Гей, робітники
й селяни!
До лікпункту
всі ідіть!
І темряву-
неписьменність
Геть з села
ви проженіть.

Один з найвідоміших українських більшовиків, випускник Київського політехнічного інституту В. Затонський у виступі на IV сесії ВУЦВК повідомив, що станом на 1 травня 1923 року свою неписьменність уже зліквідували 25222 особи, з яких на Київщині — 12000, на Волині — 4200, Донеччині — 3320, Поділлі та Одещині — по 1450, Катеринославщині — 1365, Полтавщині — 1278, Харківщині — 119, Чернігівщині — 41 особа.

Під гаслом «Ніколи нікому не пізно скинути з себе пляму неписьменності» було уміщено звернення селянки Є. Дорогобідової: «Своїми думками ділюся з вами, молоді селянки, і хочу вам сказати: ідіть, ідіть до школи, там наука і там світ. Освіту треба мати, письменність не мішає, і в роботі помагає, тільки добре придивись та за неї лиш берись. Я вже стара і навчилась читати на 43-тю лиш весну, і те мене не затрудняло, я скинула з грудей камінь, і легше жити якось стало.

Ідіть же в школу,
мої сестри,
Там світло, радість
і життя
Там новий світ
для вас засяє
І виведе вас
з небуття».

На уміщеному в журналі плакаті «Свято неписьменності» повідомлялася кількість лікпунктів, що діяли на початку оголошеної кампанії. Цифри загалом свідчили про низьку ефективність роботи в більшості губерній. Так, Київщина, що навесні 1923 року мала 716 лікпунктів, навчила 12 тисяч неписьменних, натомість Катеринославщина, відкривши 356 лікпунктів, не досягла показника і в 1,5 тисячі.

Ще гіршою виявилася ситуація на Харківщині і Чернігівщині, де на кожен відкритий лікпункт припадало по одному навченому.

Критична оцінка роботи на місцях доповнювалася оптимістичними намірами влади. На сторінках журналу «Геть неписьменність» було вміщено пофарбовану карту УСРР, на якій вказувалося, скільки людей планувалося навчити до 10-ї річниці Жовтневої революції: найтемнішою виявилася людність на Катеринославщині — 650 тисяч; Київщина, Одещина і Донеччина потребували навчити по 500 тисяч неписьменних кожна; Харківщина, Полтавщина, Волинь і Поділля — по 400 тисяч; Чернігівщина — 300 тисяч. Загалом упродовж 1923—1924 років планувалося навчити 605 тисяч неосвічених дорослих людей, 1924—1925-го — 1 мільйон 255 тисяч осіб, 1925—1926-го — 2 мільйони, 1926—1927-го — 2 мільйони 215 тисяч. До ювілею революції планувалося зробити письменними понад 6 мільйонів українців, тобто мало не чверть населення тогочасної УСРР.

Грандіозність кампанії вражає не тільки амбітністю (Г. Петровський писав: «Нам бракує письменності, щоб завоювати повітря»), а й емоційністю агітації («Небо без зір — чорна безодня, села без шкіл — лихо народне»).

Виконавці кампанії демонстрували пропагандистську влучність: щоб мотивувати дорослих людей сісти за шкільні парти, їм розповідали, що в Росії врожайність жита з десятини землі становить 56 пудів, бо на тисячу душ вона має лише 212 освічених; а в Німеччині, де на тисячу населення припадало 980 письменних, врожайність становить 116 пудів, а в Бельгії з її 988 освіченими на тисячу населення врожайність взагалі наближається до півтори сотні пудів з десятини.

Просвітницьке завдання виконував щотижневий популярно-науковий і громадський журнал «Знаття». Його мета полягала в тому, щоб «дати широким робітниче-селянським масам у зрозумілій для них формі найрізноманітніші знання з різних галузей науки та життя». Журнал складався з 12 розділів (передова стаття; соціально-політично-економічний; історично-філологічний; природа; прикладні науки (техніка, сільське господарство тощо); красне письменство і сатира; огляд закордонного життя; огляд внутрішнього життя СРСР; на місцях (хроніка); наука і життя (винаходи); критика і бібліографія; листування з читачами) і мав доступну для всіх передплату (вартість річної становила 7 карбованців 50 копійок).

«Знаття» за 1924 рік уміщувало статті з різноманітної тематики, а саме: розвідку «Українська вимова чу-жоземних слів», в якій її автор М. Сулима міркував над тим, як здійснити українізацію іншомовних слів «не у варварський спосіб»; статтю В. Ма-зуренка «Сільська вогнетривала хата», в якій ішлося про те, що найбезпечнішою хатою на селі є «хата з лемпача (невипаленої цегли) під дахом із цементованого шиферу»; статтю М. Луцкевича «Шевченкові свята у наших братів під Польщею»; дослідження А. Ва-луєва «Радянські гроші і стала ва-люта»; розвідку А. Панова «Чому не можна збудувати перпетуум мобіле?». 29 березня 1924 року редакція «Знаття» повідомила своїх читачів про те, що журнал став органом Всеукраїнської Центральної Комісії Самоосвіти.

З метою всебічного розвитку населення видавництвом «Червоний шлях» випускався щотижневий науково-популярний і громадський журнал «Знання». Починаючи з 21—22-го номерів за 1924 рік у ньому друкували сатиру Костя Котка (Миколи Любченка) «Істукрев»; у кількох випусках журналу виходили статті А. Гарасевича «Підкарпатська Русь» та С. Дзвінченка «Що читати про Румунію й життя в ній українських робітників та селян»; окремий 45-й номер був присвячений утворенню Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки у складі УСРР; захоплення читачів викликала публікація «Радіо-зв’язок з підземним царством», в якій розповідалося про користування радіотелефоном «у нетрях землі»...

Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.

Фото надано автором.