Своїм досвідом вдалого управління ділиться директор сільськогосподарського підприємства Олег Супрун (на знімку). Олег Миколайович крім того, що займається виробництвом, ще й викладає. Він — доктор економічних наук, професор ХТЕІ КНТЕУ.

Звичайно, малюючи в уяві портрет успішного власника — керівника сільськогосподарського підприємства, ми уявляємо собі менеджера-підприємця, а ніяк не доктора наук. У даному разі саме науковий підхід до управління гарантує високі виробничі показники.

— Олеже Миколайовичу, ви займаєтеся вирощуванням тільки сільськогосподарських культур?

— У розпорядженні господарства — 3300 гектар ріллі. Крім вирощування сільгоспкультур, займаємося тваринництвом: ВРХ, свині, вівці. Великої рогатої худоби всього 500 голів, з них 150 — корів, свиней 500, овець 200 голів, тобто поголів’я худоби розраховано на таку кількість зерновідходів, яку отримує підприємство після доробки вирощеного зерна.

— Чи вигідно займатися тваринництвом?

— Молоко ми реалізуємо по 9 грн за літр на Куп’янський молочноконсервний комбінат. Не можу сказати, багато це чи мало. Займатися реалізацією м’яса збитково, але молоко перекриває витрати по м’ясу, і так тваринництво не приносить ані прибутку, ані збитку. У структурі доходів це маленька частка в порівнянні з рослинництвом.

Ми маємо один з найвищих показників врожайності зернових по країні. Останні роки отримуємо 80—81 центнер з гектара озимої пшениці, а в цьому році понад 90, причому не на окремому полі, а загалом по господарству.

— У чому успіх такої високої врожайності?

— Це досить складно, але і не так важко, як здається на перший погляд. Я за 24 роки управління виробив власний підхід до виробництва та власну технологію.

По-перше, ми одні із небагатьох, хто займається парами. Озиму пшеницю висіваємо тільки по парах. При цьому вносимо органічні і мінеральні добрива.

Крім того, СТОВ АФ імені Т. Г. Шевченка є насіннєвим господарством, використовуємо сорти пшениці української селекції. Під урожай цього року сіяли Лимарівну Інституту фізіології рослин і генетики НАН України, Фермерку та Здобну Інституту рослинництва імені  В. Я. Юр’єва, Ювіляр Миронівський Миронівського інституту пшениці імені  В. М. Ремесла. Ми ніколи не використовували соняшник як попередник озимої пшениці, бо останній забирає багато вологи з ґрунту (до 2 м) та гербіциди, що використовуються на соняшнику, здійснюють свій негативний вплив на озиму пшеницю.

— Ви щорічно оновлюєте технічний парк? Користуєтеся кредитами чи все за свої кошти?

— Сівалки маємо українського виробника «Партнер» та американського «Грін Плей» в достатній кількості.

За всі роки управління ніколи не брав кредитів. Ми завжди пам’ятаємо, що береш чужі гроші, віддавати треба свої. Коли ставка по кредитах — 20—30%, завжди хочеться запитати: яким бізнесом необхідно займатися, щоб можна було віддати?

— Як вважаєте, ми вже готові до відкриття ринку землі? Чи накопичуєте заощадження, щоб купувати землю?

— Відповідно до статистичних даних основними платниками податків серед аграріїв є сільськогосподарські підприємства та фермерські господарства із земельним банком від 1 до 4 тисяч гектарів землі.

Не думаю, що сьогодні на рівні таких господарств усі побіжать купувати землю. Законодавчо аграрії не захищені, а отже, гроші можуть бути «викинуті на вітер». Та й узявши кредит в банку на купівлю землі, необхідно буде весь прибуток віддавати як відсотки та борг протягом багатьох років. Крім того, не слід забувати про можливе збільшення податкового навантаження на аграріїв. Головним корумпованим важелем впливу на них, з одного боку, є держава, з іншого — олігархи. Купувати землю, а потім бігати по судах захищати її... Я з 2012 року постійно суджуся: то АМКУ, то прокуратура, то держгеокадастр. З одного боку, це цікаво, суджуся, дізнаюся щось нове, розвиваюся, з іншого, це відволікає від виробництва. Думаю, найближчі роки актуальною залишатиметься оренда.

— З якими зернотрейдерами працюєте?

— Уже три роки, як закінчив відновлення та будівництво власних зерносховищ, і на елеватори зерно не вожу. Тому значний відсоток прибутку ми створюємо також в торгівлі. Продаю все зерно з господарства. Маю перелік фірм, які займаються зерном. Якщо вирішив продавати, телефоную, проводжу тендер, створюю комфортні умови для покупця. Хто запропонував найвищу ціну — з тим і працюємо. Платити за зберігання на елеваторі, відстоювати в черзі на ваги... Мені це не цікаво, забирає багато часу.

— Що потрібно змінити в законодавстві, щоб український сільгоспвиробник міг вийти на європейський ринок?

— Навіть у разі організації обслуговуючих кооперативів, таких як в Європі, окремі сільгосппідприємства не зможуть вийти на світовий ринок найближчим часом тому, що значна частина вагонів, припортових елеваторів — це приватна власність наших олігархів. Отримати доступ до пароплава в порту також не так просто, щоб відвантажити зерно за кордон. Начебто не зовсім весела картина. Хоча ми якось пристосовуємось, кожен бореться за свій прибуток. Стараємося враховувати державні та свої інтереси.

— Що б ви побажали аграріям України?

— Високих врожаїв, великих прибутків, задоволення від праці, стабільності на аграрному ринку, адекватного ставлення держави до українського хлібороба. Аграрний сектор не лише забезпечує продовольчу безпеку країни, а й за рахунок сплачених податків, фактично, утримує об’єднані територіальні громади та ставить у залежність від України держави-імпортери вітчизняної сільськогосподарської продукції. Тож впевнено рухаємося вперед, і наші ниви сповна віддячать нам.