Поволі наближаючись до власного суперповноліття, яке настає в 90 років, я взяв на себе сміливість поміркувати на складну та вельми дражливу для більшості громадян України тему. Отже, йдеться про олігархію та олігархів.

Як народився дракон

Протягом століть Україна щоразу потрапляла в різні випробування. То на неї насідали печеніги, то татаро-монголи, до того ж виникали чвари між своїми ж таки руськими князями. Це зрештою призвело до ослаблення Русі й приходу на наші терени войовничих сусідів... Минули століття, і доля нарешті зглянулася над Україною — ми вийшли з-під московської зверхності й полегшено зітхнули: ось тепер увесь світ побачить, як розквітне Незалежна!

Але зразу ж з’ясувалося, що є проблеми. Одні українці дбали про молоду державу, а інші думали лише про збільшення своїх статків. Вони відчували близьку поживу, поглядали на різні боки: за що б зачепитись, аби досягти свого? Зрештою доп’яли: їх вивезе корупція!

Зразу після здобуття незалежності у верхах вирішили діяти суто по-демократичному. Для початку треба приватизувати першу партію напівживих державних підприємств. Недовго думали, як це вчинити: роздали населенню талончики, за якими кожний з українців у такий нехитрий спосіб ставав володарем малесенької часточки якогось конкретного великого підприємства. Що робити з цими папірцями, люди не знали, тож чекали, що буде далі. А комуністично-комсомольські товаришочки в тісній компанії з різними пройдисвітами були втаємничені в перипетії «прихватизаційних» моментів.

Нерухомість «прихватизували», дісталась вона не так розумним і досвідченим, як хитрим лисам. Що з нею робити далі? Найпростішим рішенням було розкурочити, метал продати, виручку — до кишені, а робітників — на вулицю. Так в Україні почалися два нещастя: безробіття та брак більшості товарів широкого вжитку.

А на інших приватизованих фабриках та заводах новітні господарі перевели трудяг на нижчу оплату праці. У такий спосіб напівбандитські кадри сказали пролетарям: «Вам не подобалося жити при комунізмі, то поживіть при початковому капіталізмі». Самі ж за рахунок працюючого люду з часом вийшли в такі круті олігархи, до котрих простим смертним не підступитися. Ось так ми — народ України — за сприяння верхів посадили на свій карк олігархів здебільшого неукраїнського походження, а часом і взагалі громадян з інших країн. Пізніше ми, прості люди, зрозуміли, що значні гроші дозволяють своїм господарям входити у владу, а влада сама по собі є стовідсотковим майданчиком для здобування ще більших, як тепер кажуть, економічних активів. Отже, гроші в умілих руках множаться, наче кролики.

Погляд на проблему науковця

Доктор економічних наук Йосиф Ситник вважає: «Олігархія — це система клептократично-кланових відносин у країні». Ця система гальмує економічний розвиток суспільства, підмінює економічні та поведінкові закони, здатна привести державу до деградації. Олігархія не потребує жодних змін, не творить інновацій, не запроваджує сучасних технологій — не сприяє прогресові суспільства. Джерела живлення олігархії — рабська психологія і добровільна відмова багатьох людей від власної гідності.

— Олігарх, — каже далі економіст, — персонально вмотивований рушій цієї системи відносин, він контролює владу або її окремі складові, чим задовольняє власні та групові меркантильні інтереси. Як агент олігархії, він впливає на управлінські рішення держави, оволодіває все більшою власністю, у незаконний спосіб примножуючи свої багатства, впливаючи на перерозподіл бюджету на свою користь.

Розвиток олігархату в Україні зайшов так далеко, що влада і гроші стали понад Законом. Бо за гроші багатіїв куплено багатьох депутатів, чимало журналістів, юристів, прокурорів, суддів. А пересічні українці як були ні з чим, так і зосталися ні при чому, тобто залишилися пролетарями фізичної чи розумової праці. Багато хто з них подався шукати кращої долі на захід Європи.

Наш внутрішній ворог

Певні світові організації щороку оприлюднюють списки найбагатших людей планети, зокрема, й з України. Вони повідомляють: такий-то шановний діяч має у своєму розпорядженні стільки-то мільярдів «зелених». Мовляв, привітайте його з великою перемогою у всесвітніх економічних перегонах! Але відразу постає запитання: чи всі ці крези здобули свої статки винятково завдяки власному розуму та честі? Ой, навряд! Адже поряд зі світлими умами до цього списку втрапляють і найбільші у світі визискувачі роду людського, які тримають робітників власних підприємств мало не на рівні приручених свійських тварин. Це означає, що великі гроші засліпили очі багатіїв до такої міри, що ті втратили елементарну совість.

Зрештою вийшло, що в Україні загніздився внутрішній ворог, гальмівник прогресу — олігархат. Його представники — олігархи — є ворогами середнього класу та малих підприємців. Саме з вини олігархів у країні творяться гідні подиву й гніву несправедливості. Нагадаю про деякі з них. Так, робітники олігархічних підприємств одержують зарплату за роботу утроє-вдесятеро меншу, ніж у державах, розташованих на захід від наших палестин. Саме це дозволяє нашим багачукам купувати за кордоном на берегах теплих морів ошатні вілли.

Також варто нагадати, що на хитромудрій оборудці під назвою «Роттердам плюс» українські користувачі електроенергії змушені оплачувати підвищені тарифи, тим часом олігархи збагатилися на мільярдні прибутки.

Мало не всі засоби масової інформації краю: телеканали, радіо та друковані видання опинились у цупких руках олігархів. Ці ЗМІ на всю губу розхвалюють своїх власників і ганять уявних противників, тоді як ці власники потребують суворої народної оцінки.

Великі гроші купили українську судову систему.

Тому-то Україною керують олігархи та їхні ставленики. На жаль, це не тільки українського економіста чи мій висновок. Три роки тому група експертів зі США, працюючи в Комісії з безпеки та співробітництва в Європі, проаналізувала ситуацію в Україні і дійшла висновку, що наша держава не може стати успішною через закорінену корупцію, причиною якої є олігархічна модель управління.

Що до цього можна додати? Хіба ще таке. Супербагатії хочуть украсти в України успішне майбутнє. Тому не дозволяють їй простувати тим шляхом, яким ідуть держави Заходу. Саме через це наша країна опинилась на останньому місці в Європі в русі до прогресу.

Наша біда не в тому, що державою керують багаті люди. Біда наша саме в тому, що олігархи і далі багатшають швидкими темпами, захоплюючи дедалі більшу територію, а народ так само швидко біднішає, до такого рівня біднішає, що, рятуючись, змушує себе залишати обжиті місця і емігрувати. Отже, олігархія невиваженими діями руйнує підвалини держави. Розуміючи це, серйозний західний капітал до нас не приходить. Тим часом у краї склалась така ситуація, за якої проти олігархічної моделі економіки майже ніхто не виступає. Причина зрозуміла: чи не всі політичні партії фінансуються олігархами. Тож перти проти своїх годувальників членам цих партій не випадає.

Проте вихід з безглуздя є

На жаль, він складний і марудний. Але конче необхідний. Головна умова його виконання: діяти тільки за законами. Для початку треба створити в парламенті антиолігархічне об’єднання, яке готуватиме закони, здатні опустити надто розбагатілих крутеликів з їхніх економічних та політичних висот на грішну землю. Дуже може бути, що парламент, в якому вистачає прибічників олігархату, не виявить бажання ухвалювати такі революційні закони. Тоді це скликання Верховної

Ради, можливо, навіть під тиском Майдану, буде змушене піти у відставку. А на його місці постане нове, якщо цьому посприяє знову ж таки Майдан, антиолігархічне скликання, котре олігархи ще не встигнуть зіпсувати подачками. Ось воно й видаватиме закони для цивілізованого життя країни.

Далі. Беручи за зразок США, потрібно ухвалити судове рішення, за яким олігархічні монополії мають бути подрібнені на десятки самостійних локацій, які, змагаючись між собою, нарешті почнуть розвиватися.

Наступний крок. Необхідний закон, за яким гроші з офшорів мають повернутись в Україну — і надалі не дозволяти виводити їх від нас. Одне слово — гроші на стіл, олігархів — під стіл. Між іншим, проект такого закону, як і деяких інших антиолігархічних, уже написано депутатами попередніх скликань, тож вони перебувають у розпорядженні парламенту і чекають, коли їх нарешті піднесуть до рангу законів.

У власних мріях бачу перший закон про те, кого слід вважати олігархом. Це власник підприємств, установ, організацій, банків, ЗМІ, який водночас виступає як глава політичної партії, має сотні або й тисячі йому підлеглих громадян, яких він мінімальними зарплатами утримує в чорному тілі, тим часом свої економічні активи зберігає в офшорах, де його вважають білим і пухнастим.

І так далі. Не мені, старому, вчити народних депутатів, як в ім’я світлого майбутнього Батьківщини творити антиолігархічні закони і як їх перетворювати в життя.

Тільки завжди треба мати на увазі, що основою України має бути не кримінальний олігархат, який дедалі більше нагадує давніх поміщиків, графів та баронів, а трудящий середній клас. Тому треба сприяти його розвитку аж до того часу, коли він разом з усім народом, перемігши в міжпартійній боротьбі, обере загалу Президента України. Спираючись на потужний середній клас, Президент одержить широку можливість діяти впевнено й далекоглядно, маючи на меті вивести Україну на шлях політичного та економічного відродження. А українці такого керівника завжди охоче підтримуватимуть.

Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст  України.

Мал. Василя ФЛЬОРКА.