Заснував його й назвав іменем давньослов’янського покровителя врожаю та достатку колишній директор школи Микола Карасюк, а продовжив родинну справу Сергій Цегельніков, чоловік дочки.

Початок господарювання Карасюків-Цегельнікових схожий на сотні інших фермерських історій.

Стартували з двадцяти гектарів землі, які на початку двохтисячних наділяли у Лебедині всім охочим фермерувати.

Разом з дружиною Микола Карасюк не покладав рук, аби забезпечити «ДАЖ» хоча б найнеобхіднішою сільськогосподарською технікою. У своєму підсобному господарстві тримали по чотири корови, свині, гуси-кури й так заробляли перші оборотні кошти.

— Я тоді навчалася у медичному університеті, — пригадує дочка Люба. — У сім’ї обмаль було грошей, аби купити батькові хоча б старенький «робочий» автомобіль. Він велосипедом їздив селами й роз’яснював людям, що вони матимуть від фермерського господарства, коли передадуть йому свої земельні ділянки в обробіток...

Частина односельців, сусіди з Лип’янки та Межигірки довірили Миколі Карасюку свої паї — й він з потроєною енергією взявся до роботи. «ДАЖ» зміцнювався, набирався сили, розширював свої площі.

Новий поштовх отримало фермерське господарство, коли з Києва до Лебедина повернулася зі своєю родиною Люба. Її чоловік, Сергій, колишній військовослужбовець, інженер радіоелектроніки за фахом, охоче почав допомагати тестеві.

Колись далекий від сільського господарства, він почав так глибоко вникати в секрети врожайності та економіку ведення агробізнесу, що вступив до Уманського університету садівництва й здобув спеціальність агронома.

На жаль, кілька років тому похитнулося здоров’я Миколи Федоровича і його не стало. Всі турботи і клопоти з організації роботи «ДАЖу» лягли на плечі Сергія Цегельнікова.

— Спочатку було нелегко, — ділиться Сергій Володимирович. — Адже звик відчувати міцну батькову підтримку. Та з часом набрався власних знань і практичного досвіду.

Нині фермерське господарство обробляє 317 гектарів. Свої земельні наділи доручили Цегельнікову 153 пайовики. «ДАЖ» створив шість робочих місць. Причому, люди працюють на постійній основі.

— Вирощуємо пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, інші культури, — розповідає Сергій Володимирович. — Торік придбали у кредит сівалку точного висіву турецького виробництва. Її вартість — півмільйона гривень. Протягом п’яти років сплачуватимемо щороку за «турчанку» сто тисяч. До цього наймали сівалку. Платили за сівбу теж сто тисяч гривень. Купили розвантажувача та розкидача добрив. Це — вітчизняна техніка й держава обіцяла компенсувати за неї частину коштів.

Як нерідко буває, розрахувалися, але не на сто відсотків.

Турбує 40-річного фермера недосконала програма підтримки фермерів. Нестача оборотних коштів для господарства стала ще відчутнішою.

— А як же прогнози урядовців щодо створення протягом двох-трьох років десяти тисяч нових фермерських господарств, якщо й ті, що нині існують, держава стабільно не підтримує? — запитуємо.

Сергій Володимирович відповідає, що йому також не зрозуміла аграрна політика уряду. Взяти хоча б останні «ідеї» про стягнення податків за паї із селян-власників.

— Пропозиції про підвищення для фермерів та пайовиків ставки податку ні до чого доброго не приведуть, — наголошує Сергій Володимирович. — Ні власники паїв, ні фермери не стали мільйонерами, щоб з них «здирати» непідйомні суми.

Добре вже те, що фермери обробляють землю, справно сплачують за оренду наділів пайовикам, створюють робочі місця й утримують свої сім’ї.

До речі, у родині Сергія та Любові Цегельнікових четверо дітей, двоє хлопчиків і двійко дівчаток (на знімку).

Старшому, Єгору, десять років, Єві — вісім, Макару — шість і найменшій, загальній улюблениці Вірочці, півтора року.

— Моя дружина лікар, — продовжує Сергій Володимирович. — Та поки діти малі, не працює за фахом. Вся її турбота — про здоров’я малечі, про їх розвиток і захоплення. Двічі на тиждень Люба сідає за кермо автомобіля і возить Єгора та Єву до Шполи, на заняття із дзюдо. Допомагає нам справлятися з дітьми теща, Любов Миколаївна, за що ми їй дуже вдячні.

Ось так живе, працює, ростить синів та дочок звичайна фермерська сім’я. Від держави залежить, аби таких родин ставало більше.

Адже, по суті, фермери тримають сьогодні на собі українські села. Магнати агрохолдингів десь далеко, може, й за кордоном. Їм абсолютно байдуже чи буде існувати те село чи ні. Їх інтерес — аби поля давали якомога більший зиск. Фермер же — свій, живе поруч, його діти чи внуки ходять до сільської школи, у дитсадок. Й він кровно зацікавлений, щоб жило, розвивалось його рідне село. Щоб свою справу він міг передати своїм нащадкам.

Черкаська область.

Фото з родинного архіву Цегельнікових.