Бо ж сюжетна інтрига в його творах щодалі від експозиції до фіналу наростає. Автор уміло веде читача логікою цілком переконливої версії, але потім легко спростовує її — і маємо новий, геть несподіваний поворот сюжету. Це, сказати б, коронний номер романіста, його характеристична авторська прикмета. Небагато наших прозаїків надаровано хистом бути конструкторами саме такого калібру сюжетів.
Звичайно, широку можливість для сюжетних каскадів забезпечує йому особливий матеріал, покладений в основу творів, — фактографія буднів спецслужб, бо ж зовсім не щодня дізнаємося ми зі ЗМІ про те, що, чому, як і де відбулося з їхньою участю, але в Кушніра цей особливий матеріал — не просто тло, не декорації, в яких затиснуто сюжети. Сам матеріал незрідка виступає навіть у ролі незримої дійової особи, оскільки автор, як талановитий режисер, уміє все так композиційно вибудувати, що в нього навіть котрісь другорядні подробиці в якийсь момент можуть сказати багато. Майже як у тій відомій інструкції театрального метра для драматургів і режисерів: «Якщо у першій дії на стіні висить рушниця, то в останній вона неодмінно повинна вистрілити». Кушнір справді добре знається на тому, чим і як живуть спецслужби і в чому полягає мистецтво розвідника. До того ж він володіє розмаїтою, подеколи суперечливою (чи й блефового характеру) інформацією з проблем геостратегії і може коментувати все те, як досвідчений шахіст в оригінальній шаховій партії.
Його книжки політичної публіцистики «Як нам бути з Росією» та «Помилка Солженіцина» були своєрідною підготовкою до романічного циклу, який почався «Помстою оперативника розвідки» й продовжився «Невидимою павутиною», «На лінії зіткнення. Любов і ненависть». А потім знову документальна книжка «Таки війна... Із щоденника офіцера сектору «А».
Його персонажі не тільки оригінально легендовані, належно законспіровані і, маючи конкретну мету й сценарії досягнення її, неоднораз вимушені діяти і поза сценаріями — абсолютно експромтом, бо ж у житті — а особливо в їхньому — не можна все розрахувати й передбачити. Відомо ж бо, що метафоричний «чорний лебідь» (за Насімом Талебом) завжди може з’явитися там, де його ніхто і ніколи не чекав.
Кушнір виписує характери сильних, незрідка пасіонарних людей. Тут також треба мати специфічний талант. А ще особливу підготовку. Обділеному аналітичними здібностями, кмітливістю, специфічною пам’яттю й артистизмом у спецслужбах робити нічого. Ось герой Кушніра, виконуючи завдання, опиняється в таборі для підготовки сепаратистів, які на Донеччині видаватимуть себе за шахтарів чи трактористів, які в місцевому універсамі накупили автоматів та гранатометів, і воюватимуть проти захисників України. Кушнірів герой блискуче виконує цю роль. Він став своїм серед чужих, але водночас тримає їх на певній відстані від себе. Читаючи ці сцени, ніяк не можеш позбутися враження, що то суто документальний матеріал, бо ж виписано їх цілком переконливо. В усьому панує вірогідність. Окрема тема — легка впізнаваність ситуацій і реалій сьогодення. Кушнір має зірке око й добру пам’ять, що допомагають йому при змалюванні соціальних фізіономій персонажів та всього контексту нашого соціуму. Гадаю, чимало фігурантів українського — та й не тільки українського — політикуму та представників спецслужб могли б із роздратуванням подавати на автора в суд за те, що він виповів у своїх романах їхні глибоко приховані таємниці та вчинки, котрі підпадають під серйозні статті нашого законодавства. Але Кушнір — автор надто досвідчений для того, щоб лишити в творах такі «ахіллесові п’яти». У нього високий рівень художньої типізації, і його навряд чи звинуватять у тому буквалізмі, котрий був би на користь позивачів. Скажімо, він описує в романах те, як представники спецслужб почали обслуговування олігархічних груп, і саме це стає для них пріоритетним при виконанні так званих службових обов’язків. Метастази корупції та професійної деградації вносять відчутні корективи в плани представників спецслужб та особливості реалізації (нереалізації) цих планів. І тому кожен випадок у творах має свій «знаменник», у якому прочитуються не тільки професійні обов’язки та патріотичні мотиви. Великі та малі грішники успішно промишляють сьогодні не тільки в політиці, бізнесі, а й там, за ширмою секретності — в трудах і днях фігурантів невидимого фронту.
Не ризикую переповідати тут котрусь із сюжетних ліній Кушнірових романів. Вони такі карколомні й насичені інтригою, що, наприклад, вирушивши з пункту «А», рецензент уже приречений провести читача до всіх інших пунктів, оскільки, кинувши його на півдорозі, залишить його перед темним екраном невідомості. Можливо, з рекламною метою так і треба було б тут зробити, але я не ставив собі за мету писати рекламну замітку про ці цікаві романи. Кушнір — як майстер популярного жанру — заслуговує більшого. Він своїми романами дає вдячний матеріал і для соціологів, і для психологів, і для істориків, і для всіх інших, хто прагне осмислити, що ж сьогодні з нашим суспільством відбувається і якою є українська людина в епоху таких загрозливих викликів та випробувань.
Жанрова специфіка цих творів, котру деякі недалекоглядні критики традиційно позиціонують як третьорядне читво, що буцімто не має стосунку до серйозного письменства, приречена на жваве зацікавлення та успіх у читача. Хай би які критерії та діагнози виголошували критичні алхіміки, але література, та й уся художня практика, розвиваються незалежно від них і мають своє абсолютно суверенне життя. І постійно доводять: кожен автор і кожен твір — то дуже конкретний випадок, і він може не улягати у відведене йому теоретичними схемами і типологічними рядами «прокрустове ложе». Саме така ситуація і з романами Богдана Кушніра, який своєю творчою практикою легко виходить поза штучно сконструйовані жанрові обмеження та перегородки. Це передовсім художньо повнокровна проза з усіма її прикметами. Просто вона своєю гострофабульністю та малознаним матеріалом, покладеним в її основу, вигідно вирізняється в потоці тих книжок, де читач не зустріне нічого для себе нового. Кушнірові, гадаю, самому нудно було б писати такі книжки. І тому він пише такі книжки, котрі йому й самому було б цікаво прочитати.
Наша довідка
Богдан Кушнір — український журналіст і письменник, автор романів «Помста оперативника розвідки» (2014), «Невидима павутина» (2015), «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» (2018) та документальних книжок «Як нам бути з Росією» (1996) «Помилка Солженіцина» (2010) і «Таки війна... Із щоденника офіцера сектору «А» (2020).
2013 року він передбачив, що Росія використає зимову Олімпіаду в Сочі-2014 для експансії в Україну. Його романи про ігри української та російської розвідок написані на межі документалізму, в них часто йдеться про події, учасником чи очевидцем яких довелося бути авторові. У 1995 році він — власкор газети «Молодь України» — відкрив один із перших українських кореспондентських пунктів у Москві, а під час російсько-української війни як офіцер Сил спеціальних операцій Збройних Сил України брав участь у бойових діях на сході.
Працював у провідних всеукраїнських ЗМІ, викладав в університеті паблік рілейшнз та журналістські розслідування. З 2010 року — власний кореспондент «Голосу України» у Львівській області.
