Тим, хто не був на пекельному сході, не долучався до волонтерського руху, хто не має родичів чи друзів, які воювали і воюють на російсько-українській війні, важко навіть уявити, з якими не лише фізичними, а й душевними ранами повертаються додому бійці. Як заліковує свої болі і переживання ветеран АТО з міста Корсунь-Шевченківський, як допомагає іншим побратимам впоратися з депресією, а інколи і з відчаєм, — у розповіді наших кореспондентів.

У зоні АТО Валерій Пшеничний (на знімку) служив з вересня 2014-го по березень 2015 року. Його спеціальність — оператор зенітно-ракетного комплексу «Стріла-10». Тож у рідній 28-й окремій механізованій бригаді називали його не Валерою, а Стрілою.

Цей позивний дуже влучно відображає його вдачу. Рішучий і цілеспрямований, наполегливий і беручкий, він ще юнаком здобув фах «Ремонт і монтаж промислового обладнання» у криворізькому «політесі». Працював за фахом. Коли розпочалася війна, не менш рішуче і безкомпромісно пішов на східний фронт — захищати нашу Батьківщину.

Нині 52-річний ветеран АТО каже, що за час перебування на фронті агресія ворога «застрягла грудкою у горлі». Досі болісно сприймає те, що в країні існує два різні світи — світ війни і світ без війни. «Хоч як прикро, багато хто на мирній території не розуміє сповна, що відбувається там, на війні. Люди ходять у магазини і в гості, відвідують ресторани, купують нові квартири і авто — у них немає проблем. І вони не усвідомлюють, яку високу ціну платять бійці за цю безтурботність», — зітхає Валерій.

Що ж, стояти у тузі над могилою не одного бойового побратима, обнімати плечі осиротілих батьків та дітей довелося йому не лише у 2014—2015 роках, а й упродовж останніх п’яти років.

Як було з цим жити? Як не зламатися? Повернувшись додому з війни, що триває, як знайти душевний спокій та рівновагу? Спочатку гадав, що робота у сфері газового господарства, яку найкраще знав, відверне його від спогадів і тривог. Відкрив навіть свій магазин, аби ще більше себе завантажити. Однак цього було замало. Валерій хотів знайти таке заняття, яке б гріло душу і серце, надихало його й розраджувало душі побратимів.

І він знайшов таку справу. Утім, навіть не так. Він повернувся до свого дитячого та юнацького захоплення — пошуку предметів старовини та колекціонування. Його порив підтримала дружина Тамара. Вона завжди поруч із ним — і на роботі, і в «експедиціях». Відгукнулася схвально про татове хобі й донька Наталя, яка зараз здобуває фах помічника лікаря у Німеччині.

Виїзди до лісу, у степ, на береги річок стали розрадою. Знаходячи у полі уламки трипільського посуду, під розораним курганом рештки стріл кочівників, відчував себе щасливим. «Трактор переорав поле з краю у край — ти йдеш борозною, дістаєш із ріллі справжні скарби, які могли б залишитись цілими, аби не були пошкоджені плугами. Тому потрібно поспішати, щоб врятувати те, що залишилося нам від предків», — ділиться емоціями Валерій Миколайович.

У лісах Корсунщини він знаходив чимало артефактів, що стосуються релігійного побуту нашого народу. До рук також потрапляли речі часів Черняхівської доби: амулет-меч, блискавка, сокира, речі з переходом у ранню добу християнства.

Скажімо, у лісі поблизу села Кошмак він натрапив на шаблю хазарського періоду. У селі Квітки — на шаблю-венгерку ХVII століття. Кожна місцина, кожне містечко й село, переконаний пошуковець, є унікальним, дивовижним і недовивченим.

— З юності моє колекціонування було стихійним. А з віком зрозумів, що артефакти потрібно систематизувати і досліджувати. Бо кожен з них — це частинка пазла, які разом створюють достовірну картину нашого минулого. Відкривають такі грані, про які нам не завжди розповість академічна історія, — натхненний своїми скарбами Валерій Пшеничний.

Спочатку він просто дбайливо зберігав свої «пазли», а згодом почав формувати невеличкий музей старовини. У приміщенні власного магазину газового обладнання, у суміжній «потаємній кімнаті», він оздобив кожен квадратний метр стін експонатами. Власноруч довів їх до ладу і оформив у рамки. Ось бронзова бойова булава часів Київської Русі і ножі тієї ж епохи. А там — козацькі вилки: не тризубцеві, а із одним зубцем. Кресала, вудила, сокири, хрести, гривни, намиста... Ці реліквії з цікавістю розглядають його друзі, ветерани АТО та ООС, а потім зізнаються, що стали більш допитливими щодо української історії, місцевого крає-знавства.

Синьо-жовтим акцентом у кімнаті-музеї простягається український державний стяг із написом «28-ма ОМБР». Для Валерія це полотно з-поміж усіх експонатів музею — найдорожче, найрідніше. Адже на ньому залишили свої автографи всі його бойові побратими.

«Свого часу нас на фронті об’єднала спільна ідея — жити в Україні, в якій ми, українці, є господарями. Ми можемо об’єднатися лише довкола свого, українського. Якщо не буде в нас національного стрижня — нічого у нас не вийде. Однак я вірю в молоде покоління, яке знає, що таке історична пам’ять, територіальний суверенітет, національна гідність і гордість,» — розмірковує ветеран.

Інколи все-таки ж буває гірко й важко, зізнається Валерій Миколайович. Тоді він бере до рук шмат заліза, розігріває його й виковує... троянди.

Це дивовижно — із непотрібного шматка брухту народжуються витончені ніжні пелюстки. Красиві і трішки сумні. Буває, майстер ледь не до світанку, у поті чола, орудує ножицями, молотком і зубильцем, втілюючи у метал живу красу, барви, почуття і навіть звучання. Ця тонка і напружена праця його лікує. Вона дає віру в те, що все в цьому житті — у наших руках. І лише нам самим під силу перетворювати метал у квіти.

Фото надано Оленою Марчик.