Доводиться миритися з тим, що світова поезія народилася зі сплаву війни і любові — згадаймо лишень «Іліаду» Гомера. Драматичні події, що тривають на сході України від 2014 року, покликали дуже багатьох наших співвітчизників не лише до зброї, а й до віршування (іноді — і до того, і до другого одночасно). В цій добірці вміщуємо вірші, подані на конкурс «Героям слава!» від двох авторів.
Галина Онацька, мешканка Краматорська, надіслала нам дві свої поетичні книжки — «Спиніть війну!» (2017) та «Крок у безсмертя» (2020). Це — сотні поезій (плюс поема «Синьоокий ангел», герой якої — один із «кіборгів»), з яких ми вибрали лише кілька типових для поетеси мотивів. Авторка, здається, не дбала про те, щоб її книги потрапили до книгарень (принаймні, у столичних книгарнях ми їх не бачили). Зате ці книжки добре знані на передовій, куди пані Галина сама їх не раз привозила й дарувала. Вірші, здавалось би, прості й невишукані, але ось що пише в передмові до однієї з книг Онацької читач-солдат: «Ці рядки, написані, здавалось, десь поруч в окопі, повернули в пам’яті моменти, коли було дуже важко і доводилося сподіватися на побратимів, силу духу та волю Богів...
У книзі я зустрів вірші про моїх знайомих, яких, на превеликий жаль, уже з нами немає, але їхні імена назавжди будуть записані в історію нашої країни як справжніх Героїв у боротьбі за нашу Незалежність! Знайомством з ними я щиро пишаюся, тому дуже «зачепили» твори пам’яті загиблих... Так, наприклад, Олесю Бакланову (Малу) хрестив мій друг, старшина її роти... А Ірину Шевченко я знав по війні, шляхи наші перетиналися в Широкиному та Маріуполі... Мали багато спільних друзів...
Величезна подяка Авторці... від кожного з нас, хто повернувся і хто загинув на цій жахливій і проклятій війні.
З повагою
Володимир Азовський
(позивний Kotarro)».
Ти живий!
Ти живий! І спокій у душі...
Ти живий! І голубіше небо...
Ти живий! Не можеш — не пиши.
Ти живий! А більше і не треба.
Поруч... Значить, завжди захистиш.
Поруч... Значить, буде все спокійно.
Ти на варті... Значить, ти не спиш,
Україну ти закрив надійно.
Помолюсь, хай збереже Господь —
Небезпечно і тривожно нині.
Воїне, назад живим приходь.
Ти потрібен нам і Україні.
Все пройде... І ця війна важка.
В українців буде все ще добре.
Береже їх віддана рука,
Й твоє серце мужнє і хоробре.
20. 04 2015.
Чи є миліше ще щось мені?
А я у серця свого питаю,
Чи є миліше ще щось мені,
Ніж та стежина від небокраю
І тиха річка у далині....
Чи є рідніше щось за хатину,
Що загубилась в густих садах,
За сонях жовтий обабіч тину,
І за волошки в отих житах.
За сміх дитячий, чи є миліше,
Чи є дорожче ще щось мені,
За цвіт весняний духмяних вишень,
За верби в лузі, завжди сумні.
За теплий вечір, такий прозорий,
В сімейнім крузі, серед рідні,
За України ласкаві зорі...
Не дайте знищить все це війні!!!
Загиблим синам України
Немає слів — прийшла біда до хати...
І ранить тиша... Голови схиліть...
Не повернувся... Чом? —
скажи, солдате, —
Вуста благають, але він мовчить...
Лиш свічечка горить...
Горить спокійно, мирно,
Як те життя, — востаннє догора...
Він мало жив та був Вітчизні вірним
До себе нині Бог його призвав.
Рука тремтить у матері від болю...
Старенький батько зовсім посивів...
Ти вибрав честь, ти України волю
Своїм життям і серцем захистив.
Тест
Знов заблукали... Час в’язкий дилем,
Нам знов свою вирішувати долю,
Та все ніяк не вирватись на волю,
Здавила гадина нас суєтних проблем.
Здавалось, ось він — шлях до перемог,
І ми його упевнено долаєм,
Хоч знов і знов своїх кумирів лаєм,
А може ще й саджаємо в острог.
Ми перемог впиваємось вином,
Та знов гірке, відразливе похмілля,
Як недоречне і пусте весілля,
Бо молодих немає за столом.
Ніяк пройти не можемо той тест
На зрілість, чесність, хоч перед собою
І знов стаєм шаленою юрбою —
Шукає виходу і шириться протест.
Б’ємося знову лобом об стіну,
На помилках своїх ми не вчимося,
Тому і толку не дійшли і досі,
Ніяк не спиним кляту цю війну.
Історії гортаю сторінки,
Вона така насичена й багата
А скільки ми ще будем не вмирати?
Ще доля нам всміхнеться крізь віки?!
06.10.2016.
Галина ОНАЦЬКА.
Другий автор сьогоднішньої конкурсної рубрики — Анатолій АТОлик (схоже, що це солдатський чи волонтерський позивний-псевдонім) — надіслав лише одного вірша, без жодних коментарів та інформації про себе. Власне, це текст із Фейсбуку, де поруч із віршем міститься знімок, на якому двоє солдатів з автоматами йдуть дорогою. Їхніх облич не видно, бо фотооб’єктив дивиться хлопцям у спину. В оцій напіванонімності вірша є щось символічне — йдеться про війну, де люди воюють не заради слави, і про їхню поезію, яка так само шукає не слави, а лише сенсу того, що відбувається з усіма нами протягом останніх кількох років.
«Завтра куда? В АТО.
Страшно тебе? А то!
Как ты живешь? Война.
А кто с тобой? Страна.
Ну а жена? Ушла.
А как же любовь? Прошла.
Что впереди? Мир.
А что сейчас? Тир.
Что же ты хочешь? Жить.
Куски Украины сложить
Тогда и не буду в АТО.
Ну а сейчас все не то...»
2015.
Анатолій АТОлик.
