В українських умовах ця кампанія, звісно, перетворилася на українізацію і стала стрижнем тогочасного національно-культурного відродження. Пріоритетним напрямом кампанії була українізація вищих навчальних закладів. Адже вони готували інтелігенцію нового штибу — селянсько-пролетарську, яка мала стати авангардом соціалістичного будівництва в Україні. Політична еміграція в Європі вітала цей україномовний лікнеп. Симпатиком більшовиків став навіть екс-президент ЗУНР Євген Петрушевич. Колишній керівник лісового господарства в українському уряді Микита Шаповал, перебуваючи у Чехословаччині, писав, що коли національні сили повернуться до влади в Україні, то вони подякують більшовикам за підготовлених інженерів, фінансистів, економістів...

То як віддзеркалилася кампанія українізації у вітчизняних книгодруках?

Фонди Книжкової палати України, на наш погляд, дають цілком вичерпну відповідь на це запитання. Але варто зазначити, що українізація освітньої галузі відбувалася на тлі пролетаризації та комунізації переважно селянського українського суспільства. Відповідно формувалися не тільки зміст освітніх програм, а й організаційна структура системи освіти, зокрема вищої.

Виходячи з необхідності проведення пролетаризації та комунізації, радянська влада щонайбільше потребувала нових педагогічних кадрів, які б не тільки розмовляли зрозумілою для селян українською мовою, а ще й пропагували ідеї комунізму на селі. Тож провідними вишами того часу стали інститути народної освіти — аналоги сучасних педагогічних університетів. Найбільшим серед них був Харківський (столичний!) ІНО, який носив ім’я видатного дослідника української мови Олександра Потебні (1835—1891). У першому томі «Записок Харківського інституту народної освіти ім. О.О. Потебні», започаткованих саме у 1926 році, професор О. Грузинський писав, що інститут переживає «добу кризи, добу педагогічних і організаційних шукань». Республіканський наркомат освіти влітку 1926 року прийняв рішення про утворення на базі Харківського ІНО трьох окремих інститутів всеукраїнського значення: Інституту професійної освіти, Інституту соціального виховання та Інституту політосвіти. Останній за своїм кваліфікаційним спрямуванням співпрацював з Комуністичним університетом імені Артема і був єдиним у своєму роді педагогічним вишем у тогочасній Україні. Закладів, що готували працівників соціального виховання, налічувалося 12, інститутів професійної освіти в УСРР станом на 1926 рік працювало лише чотири.

Центральне місце в інститутах професійної освіти займали індустріальні факультети, які готували викладачів «для масової школи профосвіти важкої індустрії». Професорсько-педагогічний склад ІПО комплектувався з осіб, що безпосередньо працювали на виробництві. Це були інженери-педагоги, які в першу чергу могли поділитися своїм фаховим виробничим досвідом. Мовою, в більшості своїй, ці ви-кладачі не володіли. Оцінюючи роботу інститутів профосвіти, О. Грузинський писав, що «сучасна масова професійна школа ще дуже мляво відгукнулась на справу українізації». І це попри те, що до справи українізації, за його висловом, у вишах поставилися «елементарно, формально». Зафіксований професором формалізм проявлявся у тому, що «викладання мови у професійній школі розглядалося, як процес удосконалення виробництва, процес підняття робітничої кваліфікації, кваліфікаційний процес». У зв’язку з поставленим завданням катастрофічно не вистачало відповідних підручників, адже всі наявні були розраховані на викладання «мови та письменства взагалі, а не спеціального курсу української мови та письменства». Зі змісту статті О. Грузинського «До справи викладання української мови та письменства в школах профосвіти» стає зрозуміло, що професор харківського ІНО щиро поділяв ідеї українізації і, по суті, став фундатором нового методичного курсу з української мови. Розроблена ним програма з методики викладання української мови була розрахована на три триместри і передбачала докладне вивчення на-вчальних методів: описового (навчання мови на життєвих явищах); історико-генетичного (навчання мови, що перебуває у постійному розвитку); формально-нормативного (співвідношення між словом і думкою, розуміння мовної норми); соціологічного (мова різних соціальних та виробничих груп суспільства, мова як знаряддя виробництва, мова міста і села); рефлексологічного (мова як умовний рефлекс, подразники, рецептори та ефектори в мові). Окрім того, програмою передбачалося, що вивчення українського правопису та української літератури має відбуватися одночасно з обов’язковою «ілюстративною проробкою окремих тем з курсу (на власний вибір студента)». Вивчення мовної дисципліни супроводжувалося відповідною клубно-гуртковою працею, де панували «літературні дискусії».

Процес комуністичної українізації захопив і регіональні виші, де, виходячи зі збережених у Книжковій палаті книгодруків, він був значно успішніший, ніж у столиці УСРР. Так, наприклад, у Херсо-ні вже восени 1920 року було утворено кафедру української мови. Мовою титульної нації ще до проголошення більшовицької кампанії коренізації у невеличкому приморському містечку викладали не тільки українознавство, а й вищу математику, фізику і загальну біологію. У вересні 1921-го, одночасно із введенням нового положення про вищі школи, було замінено адміністрацію херсонсонського ІНО, внаслідок чого, до складу адміністрації вишу ввійшли україномовні лектори і ті, хто перейшов на українську мову викладання — як результат, на початок 1925—1926 навчального року лише один з 26 викладачів ХІНО не володів українською мовою. Швидка українізація херсонської вищої освіти пояснювалася «орієнтацією на село». Тісний контакт із місцевим селянством, з якого, власне, і готували «нового радянського вчителя, свідомого діяча, організатора соціального виховання на селі», зміцнив кафедру української мови, тоді як значно потужніші кафедри єврейської мови, історії єврейського народу, історії єврейської літератури та єврейського театру, що виникли одночасно з кафедрою української мови, через брак студентів фактично самоліквідувалися або, кажучи мовою документа, «завмерли». Як зазначалося в «Записках Херсонського інституту народної освіти імені Н.К. Крупської», ХІНО впевнено просувався «Зі світочем ленінізму на село!». Тогочасний ректор цього вишу С. Ярославенко у листопаді 1925 року писав, що ХІНО виконує трирічний план із перетворення перенесеного до Херсона Дерптського учительського інституту на «дійсний пролетарський університет». Його підлеглий співробітник О. Мирненко, роз-повідаючи дивовижну історію естонського навчального закладу [Дерпт — німецька назва міста Тарту в Естонії. — Л.Д.] підкреслював, що Головпрофосвіта Радянської України ще влітку 1922 року ухвалила «вважати Херсон-ський Педагогічний інститут за український», хоча, на той момент, за висловом автора, українським він був «лише на думку Головпрофосвіти». Українсь-ким, як зазначав автор, він став, коли реально розвинувся у статусі Інституту народної освіти.

Цілком самостійну і всебічно продуману позицію у справі українізації займав Київський політехнічний інститут, що на той час носив ім’я першого очільника радянського уряду в Україні Християна Раковського. Ректор вишу В. Бобров у «Вістях Київського політехнічного інституту» за 1926 рік докладно розповідав про спровокований імперіалістичною війною та частою зміною влад у Києві жалюгідний стан КПІ. За висловом професора, навчальне життя інституту не раз припинялося, інститут буквально «конав» і його зумів відродити лише пролетаріат. Останній силами студентів-робітфаківців влився до складу провідного вишу України, здійснивши його пролетаризацію. Входження робітничого факультету до складу КПІ забезпечило, за висловом В. Боброва, справжню революцію в освіті — у виші залишилася професура, яка прагнула навчати пролетарську молодь. Наступним кроком у розвитку КПІ стало його злиття «з фабриками». На думку К. Симінського, Київський політех у своїй роботі мав дотримуватися принципів «національної політики» та «наукової організації праці» — лише за умов такої планомірної праці можна здійснити українізацію інституту. Автор зазначав, що станом на 1926 рік було українізовано адміністративний і технічний апарати, а впродовж наступних чоти-рьох років буде здійснено українізацію навчального процесу.

З цією метою до ви-кладання у КПІ через об’яви у пресі запрошувалися україномовні фахівці, в інституті запрацював «Термінологічно-Перекладовий Гурток», а на базі КПІ було утворено «Українське технічне видавництво», що терміново друкувало україномовні підручники.

Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.