На знімку: орден княгині Ольги Людмилі Алфімовій вручив голова Вінницької облдержадміністрації Сергій Борзов.

Відтоді живе у селі Печера, що у Тульчинському районі. Історія її життя — готовий сюжет для фільму, не менш цікавого від тих 40, в яких знімалася актриса.

На початку вересня пані Людмила приймала гостей. Їй виповнилося 85! З такої нагоди отримала орден княгині Ольги. Орден вона отримала з рук керівника області Сергія Борзова. Першою її обняла донька Ліза Родіченко, яка приїхала з Києва з чоловіком і внуком. Друга, молодша донька Олена, надіслала вітання з Америки, вона давно живе там. Було видно, що пані Людмила знову відчула себе у рідній стихії. Обличчя сяяло усмішкою. Вона цитувала фрази з фільмів, розповідала кіношні історії, анекдоти... Справжня актриса! Всіх зарядила своєю енергією.

На трасі менше «сотні» не їде

Колись Алфімова вразила багатьох: залишила столицю і перебралася в Печеру (так зветься село, де живе донині). Столична актриса вийшла заміж за... голову колгоспу. Пішла від чоловіка-льотчика, з яким виховувала двох доньок. Отакий поворот долі! Як таке сталося?

— Іван Сергійович (той самий голова колгоспу Кальницький Іван Сергійович. — Авт.) закохався у мене після перегляду «Весілля в Малинівці». Але ми ніколи не бачилися і не знали одне одного. Зате доля побачила й звела нас. А хто ж іще? Десь на початку 70-х я приїхала з кіногрупою на зйомки фільму «Прощавайте, фараони!» ось у ці місця — Сокільці, Забужжя, Печера (назви сіл над Південним Бугом у Тульчинському і Немирівському районах. — Авт.). Тоді й зустрілися.

Її знають у Печері відвертою, енергійною, рішучою. Відома тут і її пристрасть ганяти на автомобілі. Особливо дивувалися цьому, коли вона з’явилася в селі. Тоді, на початку 90-х, побачити жінку за кермом можна було не так часто, як нині. Пані Людмила не обходилася без машини ані дня. Їздила й на мотоциклі. Це була її стихія. Вперше за кермо сіла ще школяркою. То був батьків трофейний мотоцикл «Харлей». Досі пам’ятає: з місця рушила, а як зупинитися, не знала. Так і кружляла, поки пальне не закінчилося.

Нині у неї болить нога. Але все одно сідає за кермо своєї «Ауді». Любить швидку їзду. Якось поверталася з Умані. Після Гайсина до Немирова часто буває тягучка. «А я вловлюю момент, і давай колону об’їжджати, — розповідає з азартом. — На трасі «круті» мене обходять, а тут я їх. У Немирові зупинилася біля магазину «Троя» хліба купити. Бачу, слідом зупиняється джип, з яким йшли наввипередки. Двоє зайшли слідом за мною у магазин, дивляться. Питаю: «Дивитеся, що це за баба-гонщик?» Один підняв угору великий палець. Кажу, це я тобі, синку, майстер-клас дала!»

Коли її запитали, чи навідується хтось із колишніх акторів до неї у село, Алфімова відповіла: «Які актори? Всі вже сандалі відкинули. Це я ще човгаю по землі».

Згадує, що з фільму «За двома зайцями» серед акторів живими залишилися двоє: вона і виконавиця ролі Химки. «У Львові вона. Таїсія Литвиненко, моя ровесниця».

Із «Весілля в Малинівці» ряст топчуть четверо. Давно помер Володимир Самойлов, Григорій Абрикосов, Михайло Пуговкін.

— А ось до Колі Сліченка я їздила в Москву, — продовжує Алфімова. — Він на рік старший від мене. Торік святкували його 85. Наковталася пігулок, накололася різними препаратами, та й поїхала.

Каже, що вона така рішуча з дитинства. Навіть при Сталіні не боялася у церкву ходити. «Мама з татом не ходили, а я, ще зовсім мала, йшла зі старими бабами. Молитися ходили у Свято-Благовіщенський кафедральний собор».

Робила мертву петлю

Вразила спогадами про навчання в аероклубі. Літала на літаку Як-18. Каже, вивчила і випробувала всі види техніки вищого пілотажу. «Я робила мертву петлю, бочку! — каже пані Людмила. — Та не боялася нічого!.. Хотіла стати льотчиком, але тільки військовим. На військового дівчат не брали, то пішла в наш Харківський театральний».

Не думала, що приймуть, бо твір не написала на «відмінно». Хоча розмовляла українською. Конкурс був 50 душ на місце. Прийшла забирати документи. Її відрадили — бо екзаменатори звернули увагу на артистичні здібності дівчини.

«Навчалася у класі Леся Сердюка. З нами вчився Льоня Биков. Тоді ж навчалася Наташа Фатєєва. Та й Гурченко наша, харківська. Он скільки талантів дав мій Харків! І це ще не всіх назвала».

— Є про що згадати! Красиве було у мене життя. Гріх нарікати. Зустріла багато добрих, цікавих, розумних, чесних людей. Бог мене любить...

Другий чоловік закохався у кінозалі

Як пані Алфімова познайомилася з нашим головою колгоспу Іваном Кальницьким? Він був відомою людиною, мав звання Героя Соціалістичної Праці, керував господарством у селі Петрашівка, це поруч із Печерою. Помер у 2006 році.
Уперше він побачив її на екрані в новому фільмі «Весілля в Малинівці» у сільському клубі. Після сеансу попросив кіномеханіка не повертати плівку в кінопрокат. Той не міг таке зробити. Героєві Соцпраці пішли назустріч: із Вінниці передали ще одну копію. Та кіномеханіку від того не стало легше. Не раз голова колгоспу після роботи запрошував хлопця до клубу і той допізна крутив «Весілля...». У залі — один-єдиний глядач!

Найбільше його зворушувала виконавиця ролі дружини командира партизанського загону Софії — Людмила Алфімова. Можливо, тому, що під час війни Кальницький сам був партизаном. А ще ловив себе на думці, що актриса йому дуже подобається як жінка. Особисте життя в нього склалося не так, як хотілося... Та зізнатися, що накинув оком на Алфімову, боявся навіть самому собі — хто він проти неї?

І все-таки вони зустрілися. Випадково. І навіть одружилися. Словом, усе, як у кіно.

Будь зі мною, Людмило...

Коли до Петрашівки приїхала група кіношників знімати «Прощавайте, фараони!», Кальницький не знав, що серед них є Алфімова. Йому представили всіх акторів. Дійшла черга до неї — й Іванові Сергійовичу забракло слів. Він спітнів, почервонів.

Вірив і не вірив, хто саме стоїть перед ним.

«Ми тоді дві години простояли під липами, і все розмовляли... Іван Сергійович здивував не лише тим, що сотні разів переглянув «Весілля...». Він знав усі фільми з моєю участю.

Невдовзі він приїхав до Одеси, де тривала робота над фільмом, і мовив: «Людо, якби я запропонував тобі залишитися зі мною...» Я у відповідь підняла обидві руки, — каже пані Людмила. — На жаль, тримати їх так довелося ще 20(!) років...» Чому?

Тоді їй було вже 38, йому — 50. Повернувшись до Києва, Алфімова невдовзі розлучилася з чоловіком, хоча мали вже двоє дітей. Жили вони непогано. Але чоловіка часто не було вдома. Він — льотчик цивільної авіації. «Побуде трохи — і знову в дорогу, — казала Людмила. — У нас усе життя був медовий місяць. Я й квартиру сама отримувала, і ремонти робила, і дітей виховувала. При тім постійно перебувала на зйомках. А ще — записи на радіо, телебаченні. Дивуюся, як у такому темпі тоді сандалі не відкинула...»

Кальницький так зробити не міг. Він жив із жінкою, яка врятувала його у роки війни. Була старша від нього на 15 літ. Її чоловік загинув на фронті. Іван Сергійович допомагав виховувати її сина. Своїх дітей у них не було. Почуття вдячності за врятоване життя не дозволяло залишити близьку людину. Зійшлися вони з Алфімовою лише тоді, коли жінки не стало. У 1993-му Алфімова з Кальницьким оселилися в Печері.

Зіграла у 40 фільмах

Людмила Алфімова народилася в Харкові 4 вересня 1935 року у простій родині: батько водій, мати — домогосподарка. Багато літ віддала роботі на Київській кіностудії імені Довженка. Зіграла в 40 фільмах. Перший успіх принесла роль монашки Миронії («За двома зайцями»). Знімалася у фільмах «Літа молодії», «Сумка, повна сердець», «Право на кохання», «Звичайна історія», «Прощавайте, фараони!», «Бур’ян», «Між високих хлібів».

Надзвичайну популярність мав фільм «Весілля в Малинівці» (1967 рік). На роль Софії затвердили одну ленінградську актрису. А та не приїхала. Пробували ще кількох — не те.

Кандидатуру Алфімової запропонувала Галина Шеховська, балерина з Большого театру, яка ставила у фільмі танці. Режисер був проти. Шеховська не відступала.

— Одягли мене в розкішну плахту, начепили прикраси, взулася у модельні чобітки, — згадує пані Людмила. — Вийшла перед декорацією будинку, де знімали сцену з весіллям, а всі ніби спеціально зібралися. Дивлюся, а трохи далі стоять мої — чоловік із дітьми, мати з батьком, вони приїхали подивитися на зйомки. Було це в Лубенському районі Полтавської області, там знімали основну частину матеріалу. Я враз почервоніла за такого велелюддя, зашарілася. Всі ніби завмерли, дивлячись у мій бік. Стало тихо-тихо! І тут Галина Шеховська промовила: «Ну, що ж ви дивитеся? До вас зійшла героїня з Третяковської галереї. Знімайте швидше!»

Вінницька область.

Фото з сайту Вінницької облдержадміністрації.