Зорганізувавшись у напівгосподарчу-напіввійськову спільноту понад п’ять століть тому, що розвинулась у демократичну християнську православну республіку — Запорозьку Січ, степові лицарі стали ініціаторами українського державотворення, відіграли величезну роль у національно-визвольній боротьбі народу, утвердили своєрідний життєвий лад, побут, традиції.
Запорозьке Військо, яке мало свій флот, армату, кінноту і піхоту, витворило блискуче військове мистецтво, що, на думку доктора історичних наук, лауреата Шевченківської премії Олени Апанович, «перевершувало стратегію і тактику феодальних європейських армій того часу». Козацтво врятувало українську націю від османської експансії та протистояло пануванню Польщі, а ще розвивало економіку, культуру і науку, формувало національну систему освіти. Його виключне суспільне значення зафіксували визначення «козацька нація» і «козацька держава». У спадок нащадкам лицарі, слава про звитяги яких котилася Європою і цілим світом, залишили викресані у битвах традиції державотворення і побратимства.
Витоки козацтва — в ментальності українців, автохтонного етносу, котрий тисячоліттями жив на тих самих територіях і мав багатогранний, одухотворений зв’язок із землею. Автохтонну теорію виникнення козацтва на прадідівських теренах підтримували такі відомі дослідники козаччини, як М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Антонович. Незважаючи на те, що про козацтво та козаків написано сотні томів, ми й досі шукаємо відповіді на запитання: коли саме і де саме з’явилися воїни, захисники, котрі дали назву цілій нації і державі. Версій щодо виникнення козацтва багато. Як відомо, слово «козак» вперше згадане у латинському рукописі кінця XIII століття «Codex cumanicus» і перекладається як «сторож», «вартовий». Згодом це слово дедалі частіше зустрічається в тюркомовних джерелах, набуває більш широкого значення, як вільної озброєної людини. Дехто з дослідників виводить козацтво ще з часів Давньоруської держави, а то й давніших. Та й сам Михайло Грушевський називав великого князя київського Святослава Хороброго «запорожець на престолі». Нестор Літописець у «Повісті врем’яних літ» про найвідчайдушнішого воїна середньовічної Русі, за часів володарювання якого Київська держава була найбільшою за своєю територією — від Каспію до Балкан — і однією з найпотужніших у Європі, писав: «Він ходив на ворога зі стрімкістю барса; в походах не возив із собою ні казанів, ні обозів; харчувався кониною або м’ясом диких звірів, яке пік на вугіллі; не боявся ні холоду, ні непогоди; спав у походах без шатра під відкритим небом, підстеливши під себе кінський пітник, а під голову — сідло; якщо ж ішов на ворога, то ніколи не нападав на нього зненацька, а завжди заздалегідь попереджав: «Іду на ви!».
Цікаві спогади про князя-воїна залишив і візантійський хроніст Лев Диакон: «Показався і Святослав, що приплив на ріці на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: середнього зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, ніс короткий, борода оголена, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою. Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру і поїхав». Тож чим зовні й характером не запорожець? Та й лозунг Святослава «Помремо, але не осоромимо землі нашої» знайшов відгомін у козацьких битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Берестечком. І в часи Святослава, і в добу козаччини святим для русича-українця було побратимство. Згадаймо, як у 1651 році у тяжкій битві з польським військом під Берестечком триста воїв, козаків-піхотинців, влаштувавши засіки на острові, на місці злиття річок Стир і Пляшівка, прикривали відхід своїх товаришів і затримували ворога. Король Ян Казимир запропонував оборонцям помилування, гроші, почесті, та козаки з презирством висипали із своїх гаманців монети в болото, показуючи, що єдина цінність для них — воля та побратими. Всі триста козаків полягли в бою, а останній із загону впродовж трьох годин відстрілювався з мушкета, поки не впав, отримавши чотирнадцяту кулю.
Мить звитяги воїна-захисника увічнив на своєму полотні «Побратим» (2000, олія) видатний український художник, лауреат Шевченківської премії, яку отримав у 39 років, Олександр Івахненко (на знімку).
Фото надано Олександром Мельником.
