Наближався Новий рік. З кожним днем мої наполеонівські плани зустріти його цьогоріч «як слід» ставали дедалі скромнішими. Причиною був останній тиждень року, який виявився особливо напруженим. Намагаючись народити щось «оригінальне», ми всім колективом редакції відчайдушно вкладали останні сили в новорічний номер газети. Та все ж одного з останніх грудневих днів, повертаючись з чергового завдання, я встигла забігти на базар і придбати продукти, які, щоб не спокушати домашніх, поклала на зберігання в їдальню, де наша редакційна команда вічно голодних журналістів уже встигла стати своєю.
Останній день грудня не передвіщав нічого поганого. «Геніальний» текст уже верстався, а отже, з почуттям виконаного обов’язку можна було піти раніше і нарешті впритул зайнятися святковим столом, тим більше, що зустрічати Новий рік до нас прийдуть мої найкращі друзі. Стрімголов лечу до їдальні за своїми делікатесами, щоб скоріше дістатися додому. Разом із завідувачем виробництва їдальні, молодим товариським хлопцем Сашком, йдемо в холодну кімнату за моєю сумкою, ділимося новинами і жартуємо. Тільки-но переступили поріг, як почули голос завідувача, що наближався до нас. Сашко змінився на обличчі, розуміючи, що через мить ситуація стане незручною.
— Ще подумає, що я продукти з їдальні продаю, — пробуркотів спантеличений Сашко. — Побудь тут хвилинку, я поговорю з ним і одразу відчиню.
Перш ніж я встигла щось відповісти, він зачинив мене всередині холодної кімнати, де зберігалися продуктові припаси їдальні. Безглуздішої ситуації годі й шукати... Що тут поробиш? У кишені лежала мобілка, але Сашкового номеру телефону я не знала. Ключі були лише в нього, тож звати на допомогу когось іншого — справа марна... Та й зчиняти галас у цій ситуації було ні до чого.
Від холоду мозок, розпалений тим, що сталося, швидко охолонув. Мало того, стало мерзнути все тіло. Добре, що на цвяшку біля дверей скромно висіла старенька куфайчина, яка й стала в нагоді. Роздивляючись полиці ящиків з продуктами, я згадала, що сьогодні не обідала. Вирішивши, що святковий стіл істотно не постраждає від одного плавленого сирка, дістала його зі своєї сумки і з’їла, розтягуючи задоволення. Адже поспішати було нікуди...
Єдиною ниточкою, що зв’язувала мене зі світом, був мобільний. У такі хвилини по-новому переоцінюєш його значення. Ніхто не відволікав, нікуди не треба було бігти, тому хвилини спілкування зі старими друзями, яким так давно не телефонувала, були надзвичайно приємними. Тож я теревенила, доки не розрядилася батарея.
Чим ще зайнятися?.. Вільний час, що з’явився так несподівано, хотілося використати на щось корисне. Як у порядного журналіста, із собою завжди були блокнот та ручка. А ще був час. Ящик з маслом слугував за стіл і на папір вільно і весело лягла ця передноворічна історія.
Сашко повернувся через дві години. Виявляється, він разом із завідуючим їздив на оптову базу.
— Думав, повернемося швидко, та не вийшло, — виправдовувався хлопець. Дорікати йому я не стала. Посміхнулася у відповідь і поспішила додому.
Саме повернувся чоловік, і ми разом устигли приготуватися до приходу гостей. Вечір вдався. А його родзинкою стала історія про моє перебування в холодильнику, над якою від душі посміялися мої друзі. Тепер я переконана: якщо ні на що не вистачає часу — варто зробити зупинку і тоді все встигнеш.
Миронівка Сумської області.
Колаж Євгена ХИЛЯ.
