Тієї ночі Оленка ніяк не могла заснути. Увечері почула від матері, що Новий рік у них буде без ялинки. Батько у відрядженні пробуде ще тиждень, тож іти до лісу нікому. Дівчинка була вкрай засмучена, бо що то за свято без зеленої красуні. Тепла дрімота принесла їй думку — піти до лісу самій. Минулого року її із собою брав батько. Вони разом обирали королеву галявини, а потім тато прив’язував ялиночку до санок, садив її туди само. Цілу дорогу з лісу й до хати Оленка насолоджувалася цілющим хвойним ароматом.
Зранку дівчинка залишилася вдома сама. Новорічний бал у школі мав відбутися аж післязавтра увечері. Часу було вдосталь. Оленка наспіх поснідала, тепло одяглася, прилаштувала сокиру на саночки і рушила в дорогу. Ліс здавався так близько, а вона все йшла та йшла. Долала яри, здіймалася на пагорби, а потім стрягнула в глибокому снігу, підіймалася та знову брела заметами. Сили поволі танули.
— З батьком на санях було далебі простіше, — думала.
Чимало зусиль Оленці треба було докласти, щоб таки зайти до лісу. Він чомусь не був таким привітним, як минулоріч, здіймалася хуртовина. Однак мала і не думала здаватися.
— Скраєчку гарних ялинок немає, — казала вголос, щоб підбадьоритися, — це мені татусь казав.
Пробиралася вглиб. Ставало темніше і холодніше. Аж ось Оленка знайшла невеличку ялиночку. Підібралася поближче, замахнулася сокирятком — як стукне по деревку! А з-під гілок раптом шусть! — виплигнув заєць. Від несподіванки дівчинка відсахнулася та впала в глибокий сніг. З рук випала сокира. Холодний дотик обпік оголені пальчики. Хукала на почервонілі руки, виборсуючись із замету, і не знала, що далі робити. Серце голосно калатало в маленьких грудях, а страх охоплював її єство. Оговтавшись, спробувала ще раз зрубати деревце, але задубілі руки не слухалися.
У верховітті гуло і завивало. Потягла за мотузку санки, вкинула сокиру, й подалася назад додому. Йшла навмання, бо сліди позамітав сніг. Скоро заблукала. Сльози відчаю з’явилися на щоках. Пригорнулася до смереки — та так і застигла.
Раптом перед нею, наче зі справжньої казки, з’явився Дід Мороз. Сиві вуса та брови були густо забілені снігом, нависали клаптями. Довга біла кожушина, а в руці велетень тримав палицю-посох. Оленка вже нічого не розуміла з того, що він її запитував, лише тихенько просила, щоб привів її до теплого дому, а потім і зовсім провалилася в сон.
Прийшовши до тями вдома у своєму ліжечку, мала неугавно щебетала про зустріч у лісі з Дідусем Морозом. Як вона тішилася, коли побачила ще й зелену розкішну ялиночку.
Коли ж на шкільному балу з’явився традиційно одягнений і загримований Дід Мороз, дівчинка обурено вигукнула: «Цей дідусь не справжній! Бо справжній живе в лісі і я знаю дорогу до нього!».
Конфуз швидко зам’яли, розпочався карнавал. Але Оленка твердо вирішила щороку навідуватися до свого Діда Мороза! Про те, що рятівником був їх сусід, малій поки що розповідати не стали.
Сколе Львівської області.
Мал. Микола КАПУСТИ.
