Цей письменник поважного віку вже майже десяток літ малопомітний на всіляких літературних тусовках. Та й книжками не балував. Хоча до того рясно засівав авторитетну пресу публіцистичними статтями, нарисами, есеями про корифеїв українського мистецького світу й інших видатних співвітчизників. А ще йшов до читача перекладами з російської, польської та білоруської. За публікацію статей про українських письменників, високохудожнє, оригінальне втілення українського характеру в написаних творах Володимир Бурбан удостоєний літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького.

Майже 20 літ його полонила видавнича справа та журналістика: був директором видавництва «Молодь», головним редактором журналів «Ранок», «Соціалістична (згодом Українська) культура», газет «Культура і життя» та «Друг читача». Саме там у перебудовний період та перші роки незалежності він складав тест на своє українство.

Я пишаюся тим, що тоді мені випало разом із ним стояти біля керма «Соціалістичної культури». Бо цей тест торкнувся і моєї літературної роботи. В той ще «збільшовичений» час ми у державному виданні надрукували роздобуту В’ячеславом Брюховецьким у московських схронах статтю В. Вернадського про російську інтелігенцію та українське питання, що викликало неоднозначну реакцію та суворі дзвінки з ЦК партії. В. Бурбан обстояв свою позицію. Як і тоді, коли ми подали в журналі кілька статей-розвідок Дмитра Яворницького про козацький дух на дніпровських порогах та серію моїх розповідей про подвижницьку діяльність творця комплексу музею у Переяславі-Хмельницькому — опального Михайла Сікорського та унікальні експонати його Переяславського скарбу.

Українство Володимира Бурбана невдовзі рясно розсипалося власними роботами про творців рідного слова і духу. А ще — про видатних європейських митців-гуманістів. І з початку незалежності до 2013 р. він порадував вибагливих читачів найавторитетніших часописів понад сотнею коротких — на 5—8 сторінок — аналітичних статей на актуальні теми не лише сьогодення.

Автор швидко переконався, яка жахлива стихія охоплює Україну з перших років нашої незалежності: прагнення в будь-який спосіб власного збагачення. І не менша гарячка — розмита споконвічна ментальність українця на догоду європейським туманним, далеко не гуманістичним «ізмам». Зважаючи на те, що цим займаються передусім «сіячі доброго і вічного», В. Бурбан як головний редактор журналу «Соцкультура» звернувся до авторитетного Олеся Гончара із запитанням: «Якою бачиться роль і місце української культури у справі відродження національної самосвідомості, встановлення нашої державності?» На що той відповів: «Українській культурі в цьому історичному процесі, без сумніву, належить місце найважливіше, визначальне. Тільки рішуча активізація культурної діяльності, художньої і наукової творчості в усіх сферах народного життя зможе надати процесові українського відродження реальної дійової сили, піднести українську націю на вищий рівень цивілізованості. Наша культура багато має зробити, щоб звільнити кожного від комплексу меншовартості, пробудити в усій людності України почуття національної честі й самоповаги».

Задля такої роботи треба вдатися до зразків духовних і творчих засад великих співвітчизників, які відстоювали їх у складних умовах імперського поневолення. Звичайно ж, В. Бурбан побачив у тому ряду «перший розум наш» — Григорія Сковороду, який в одному з листів до свого учня Михайла Ковалинського написав: йому задушливо в Малоросії — він вирушає в Україну. І подався на Гетьманщину, щоб там плодоносив сад його пісень. При цьому автор не проминув нагадати, що, за висловом Тараса Шевченка, Григорій Сковорода міг би стати ще більшим народним поетом, якби його не збила з плину латинь, а потім Московщина.

Той Шевченків докір надто актуальний і в наші дні. Бо Незалежність обнародувала не лише свободу слова, а й «демократичну» вседозволеність. Відтак — засилля маскультури та незворотні зміни не лише у психіці, а й фізіології молодої особистості, пише автор, посилаючись на прочитане в «авангардному» журналі «Молода Україна»: «На кількох десятках сторінок тут... є інфантильне замилування у лайні і геніталіях просто як у поняттях у собі, категоріях високого понадлітературного спілкування обраних. Такі твори і таких авторів, на думку передмовця, «об’єднує патріотичне прагнення винести українське слово на вершини світового духу!» Не більше не менше. Блатний жаргон, нецензурна лексика, параноїдальна маячня — це вершина світового духу?».

Автор відповідає на те серією статей про творчість великих співвітчизників та їхній дух, «що тіло рве до бою»: Івана Франка, Михайла Драгоманова, Лесю Українку, Володимира Винниченка, Павла Чубинського, Євгена Маланюка, Олександра Довженка. Не оминув і молодших — Ліну Костенко, Бориса Олійника, Івана Драча... А ще — борців за українську справу на сцені, у мовознавстві та на полі бою. І все це, за висловом автора, — про вершників на стриноженому коні та самих стриножених вершників.

Письменник не обтяжує читача технологіями їхньої творчості. Короткі розповіді торкаються найістотнішого, про що досі не розставлено деякі акценти з погляду сучасної української справи. Або окремі з них хибують певним відторгненням великих у нинішній час. Взяти хоча б постаті Олеся Гончара та Бориса Олійника...

Автор чимало написав про творців з європейських овидів, зокрема російського патріота України Івана Буніна.

Усі ці твори обнародувані в періодиці ще до 2014 року. І ось нарешті письменнику вдалося видати їх окремою книжкою — солідною, ошатною, майже на 400 сторінок — під назвою «Образки і силуети».

Статті, нариси та есеї Володимира Бурбана читаються легко, будять думку, роздуми про людську честь та громадянську гідність. Особливо корисними вони мають стати тим, хто взяв у руки перо, став на театральний кін чи претендує на пост державотворця. Раджу прочитати їх усім, хто хоче стати духовно багатшим і жити з Україною в серці.

Микола МАХІНЧУК для «Голосу України».