Зокрема — у село Свірж. Так, саме там, на півдні Львівщини, по дорозі з Перемишлян до Бібрки, розташований величний і водночас дуже романтичний Свірзький замок. Тут ви зможете легко уявити себе учасником подій сивої давнини, побачивши на власні очі той самий Бетюнський монастир, у якому знемагала нещасна отруєна Констанція... Що, заінтриговані? Отож. А річ у тім, що саме в селі Свірж відбувалися зйомки знаменитого й колись багатьма улюбленого телефільму «Д’Артаньян і три мушкетери», знятого за романом Дюма. Однак давайте все по порядку.

Замок і його минуле...

Перша письмова згадка про Свірж датується 1427 роком — після відвідин його польським королем Владиславом ІІ. Із 1442-го місциною володів рід Романовських, про яких, на жаль, відомості не збереглися. Роду Свірзьких містечко належало з 1453 року до початку ХVІІ століття.

Цей рід залишив по собі добру пам’ять. Він мав свій герб. Вважається, що першим власником герба був напівміфічний лицар Галка, приятель князя Рюрика. До речі, польська міфологія саме з Галкою пов’язує виникнення терміну «Галичина».

Серед представників роду був і Габріель Свірзький (ІІ половина ХVІ століття) — перший перекладач Вергілія польською мовою. А ще Свірзькі звели на горі Белз замок, що боронив місцину від ворогів. Як годиться, він був оточений ровами, ставками, болотами, міцними стінами і баштою, тобто був типовою спорудою свого часу. Через оборонний рів перекинуто міст. Кам’яні блоки й цеглу з’єднували вапняним розчином, адже цементу тоді не було. А в розчин додавали ще й мертвих тварин(!) — вважалося, що ця органіка посилює міцність стін. Може, воно й так, якби не постійні навали, пожежі, війни та сам час...

У середині ХVІІ століття Свірж перейшов у власність галицького графа Олександра Цетнера та його дружини Анни Замойської. За Цетнерів твердиня перебудовується й укріплюється. Втім, серйозного оборонного значення замок, схожий радше на палац, все ж таки не мав. Хоча не раз витримував набіги і козаків, і татар. Страждав, але раз по раз відроджувався.

На початку ХХ століття в замку відбулося чергове оновлення завдяки власникові — графу Роберту Лямезану-Салянсу. Проте під час Першої світової війни будівлю було підпалено й зруйновано російськими військами. Згоріло майже все, окрім стін — мертві тварини, певно, таки допомогли.

Після війни господар укотре взявся за реставрацію, що тривала до вересня 1939 року — початку Другої світової, упродовж якої замок знову був частково зруйнований. Цікаво, що після війни під підйомним мостом було знайдено підземний хід із майном останніх власників. Це не були діаманти чи золото, хоча знайдені меблі й побутові речі були б безцінними музейними експонатами. На жаль, вони дуже швидко стали експонатами приватних колекцій.

Треба сказати, що ще в ХVІІ столітті Свірж був досить жвавим містечком. Тут кипіло ремісництво, вирувала торгівля, часто відбувалися ярмарки.

Нині це навіть важко уявити... Маленьке, невелелюдне село, здається, якось боязко й водночас ніжно тулиться до старовинного замку, наче шукаючи в нього підтримки й прихистку.

...артистична кар’єра

Свірзький замок ніколи не прагнув і не шукав кінематографічної слави. Вона знайшла його сама. Творці стрічки про мушкетерів, мабуть, недаремно обрали на роль Бетюнського монастиря саме цей замок. Навколишня природа, рельєф місцевості не могли не справити враження. Пейзаж і справді має певний французький шарм. До того ж сам образ фортеці на пагорбі над мальовничим плесом ставків не суворий, а якийсь казково умиротворений. Здалеку навіть здається, що це оселя іграшкових гномів: білі стіни, світлі вікна, брунатно-червона черепиця... Однак при наближенні споруда постає в усій своїй величі.

Тож замок у Свіржі виявився актором талановитим і різноплановим. Був він і Бетюнським монастирем, і замком батька Д’Артаньяна в Гасконі, і бастіоном Сен-Жерве, де мушкетери влаштовували банкет. Додам, що це була не єдина роль Свірзького замку. З не меншим успіхом він «зіграв» і у фільмі «Дике полювання короля Стаха».

...сьогодення

На жаль, сьогоднішнім днем Свірзький замок аж надто пишатися не може. Звісно, вражають зовнішні стіни, проте всередині через постійні перепланування, по-перше, порушилась автентичність, а по-друге — зникла, як на мене, якась стародавня аура. Адже чого тут тільки не планувалося! Навіть у новітній історії, у 70-х роках ХХ століття, на це старовинне диво накинули оком архітектори й запланували створити тут Будинок творчості Спілки архітекторів СРСР. Щось у цьому напрямі таки робилося, велися реставраційні роботи, було оновлено міст, прокладено каналізацію тощо. Для людей творчих це, ясна річ, місце прекрасне. Але: історична пам’ятка зазнала практично непоправних втрат. Серйозно постраждали внутрішні інтер’єри. Зрештою, задумане так і не було доведено до кінця. Тим не менше навіть те автентичне, що збереглося, варте уваги.

На території замкового парку зберігся костел, заснований ще у ХV столітті. Будівля в стилі ренесансу виникла на місці зруйнованої дерев’яної. Над входом до костелу — рештки шляхетського герба Цетнерів і Замойських. Сюди від замку, як це часто бувало в давнині, вів підземний хід.

Якщо вам пощастить і ви потрапите до внутрішнього двору замку (сюди досі пускали лише організовані екскурсії), варто звернути увагу на великий колодязь у господарському дворі. Колись у разі облоги з криниці брали воду. Існує легенда, пов’язана з ним і місцевим привидом. Ну, а як же у замку без привидів? Не обійшлося й без кохання. Так от, подейкують, що в давні часи під час чергової облоги замку одна зі служниць, які тут мешкали, закохалася в командира ворожого війська і вночі відчинила ворота твердині. (Знайома ситуація, чи не так?) Цитадель було захоплено. Однак відчайдушний крок закоханої дівчини її обранець розцінив по-своєму: якщо зрадила одних, може зрадити й мене. Узяв і кинув красуню в колодязь. Відтоді, за словами місцевих жителів, ночами злітає з криниці білий привид і блукає замком, неначе шукаючи свого вбивцю.

Колодязь нині забитий ґратами, щоб ніхто із туристів, виглядаючи привида, не дай Боже, не повторив долю дівчини.

Після оглядин замку неодмінно прогуляйтеся його околицями, спустіться до ставка. Справді, дуже гарно!

... майбутнє

Як уже згадувалося, планів щодо долі Свірзького замку було чимало. Зокрема, 2018 року замок вперше відкрили для відвідувачів. Утім ненадовго. За кілька місяців його знову закрили, а опікуватися ним почало громадське об’єднання «Культурний центр «Замок Свірж», керівником якого був відомий музикант, колекціонер мистецтва, арт-менеджер Павло Гудімов. На першому ж етапі робіт небайдужий колектив показав, яким потужним мистецьким життям може жити ця історична пам’ятка, якщо працювати разом із бізнесом. Це б однозначно дало  свіжу кров та економічний потенціал не лише селищу, а й цілому району. Зробити це доволі складно, але можливо. Та знову все вперлося у фінансування...

Якщо вам пощастило побувати у замках так званої Золотої Підкови, побачити величні відреставровані твердині, то ви легко зможете уявити красу і самобутність Свірзької перлини як музею-заповідника. Тож залишається сподіватися, що таки знайдуться небайдужі патріотичні меценати, які допоможуть розбудити цю красуню-твердиню з летаргічного сну, який так непростимо затягнувся.

Фото Wikipedia.org.