На знімку: Дмитро Яворницький пише «Історію запорозьких козаків» (фото кінця 80-х років XIX століття).

Найбільше заходів відбулося в Дніпропетровському національному історичному музеї імені Яворницького, де поклали квіти на могилу вченого, пройшов показ документального фільму про ювіляра, провели цікавий квест для відвідувачів і оголосили імена переможців Всеукраїнського дитячого конкурсу на кращий літературний твір та малюнки, присвячені видатному вченому.

Зараз про Яворницького написано багато, зокрема, ґрунтовна біографія, базована на одній науковій монографії, про яку поговоримо нижче, вміщена у Вікіпедії, отож укотре переказувати життєвий шлях ученого потреби вже немає. Тому в цьому ювілейному нарисі зупинимося тільки на фактах, яких немає у книжках, чи на моментах, про які мало хто знає навіть сьогодні.

Як Максим Рильський рятував «козацького батька»

«Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди» — так влітку 1933 року дніпропетровська газета «Зоря» охрестила колектив музею, який очолював «козацький батько», як часто називали Яворницького.

Дмитра Івановича «вичистили з музею». Він увесь час був під ковпаком у чекістів, які трохи пізніше, у 1937-1938 роках, вибиваючи потрібні «свідчення» в арештованих, хотіли звинуватити вченого в тому, що він не тільки «переконаний український націоналіст», а ще й «натхненник»... «націоналістичного підпілля», яке прагне «відновити самостійну Україну».

Кумедний момент. У НКВС фантазували: Яворницький налагодив зв’язки з «реакційними колами міжнародного імперіалізму» й став резидентом... художника Іллі Рєпіна, який жив тоді у Фінляндії. Історик і художник були давно знайомі, у 20-ті роки відновили листування, та, зрозуміло, Рєпін шпигунів ніколи не вербував, тим паче, ще в середині 20-х років йому виповнилося 80 років.

— Дмитро Іванович був людиною настрою, емоційною, а тому не надто приховував, що ставиться до радянської влади доволі критично, — розповідає в інтерв’ю нашій газеті старший науковий співробітник Музею, завідуючка його відділом — Меморіальним будинком-музеєм академіка Д. І. Яворницького Яна Тимошенко. — Вважав, що більшовики ведуть згубну для українського селянства політику. Говорив, що «Москва окрадає Україну»... Крім Грушевського, став ще одним істориком, який у своїх працях жодного разу не згадав ні Маркса, ні Леніна, ні Сталіна. Він завжди тримався осторонь політики й займався справами лише просвітницькими. Усі ті звинувачення були сфабриковані.

«Чому Яворницького не арештували, й досі лишається загадкою», — каже відомий учений, декан історичного факультету Дніпровського університету імені Олеся Гончара, доктор наук Сергій Світленко. Можливо, «врятував» поважний вік — у 1938-му вченому було 82 роки, й він уже важко хворів. Можливо — широка популярність історика. Більше того, коли Дмитро Іванович пішов із життя, в 1940 році, музей навіть назвали його іменем.

Проте після війни пам’ять про вченого в Дніпропетровську старанно замовчували. Старожили міста розповідали автору цих рядків: не тільки у 50-ті роки, за сталінізму, а й у 70-ті багато хто з містян, коли йшов по вулиці Шевченка, боявся навіть проходити повз будинок № 5, де жив учений, аби їх не запідозрили у «націоналізмі». Цікаво, що з кінця «хрущовської відлиги», з 1964-го, в будинку Дмитра Івановича діяла кімната-музей. Про «всяк випадок» в експозиціях, говорить Яна Тимошенко, Яворницького називали... «русским и советским украиноведом».

Розповідали також, що в обкомі партії дуже не хотіли, щоб музей-кімнату відвідували іноземці чи, «не приведи Господи», представники української діаспори й наші «отщепенцы», як називали дисидентів і представників інтелігенції, які «мали нахабство й досі» говорити українською. Отож, у 1974-му з будівлі на проспекті Кірова дали команду — закрити будинок... на капітальний ремонт. Двері для відвідувачів Меморіальний музей відкрив тільки в кінці перебудови — восени 1988 року.

Одне слово, ім’я вченого могло стати цілковито абстрактним, як це буває з назвами вулиць, коли про людей, на честь яких вони названі, вже давно ніхто й нічого не знає. Яворницького кинувся рятувати тодішній директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук, відомий поет Максим Рильський. Він ще в кінці 1920 років разом із родиною відвідав музей, а екскурсію по його залах провів сам Яворницький. Блискучі оповіді Дмитра Івановича про козацькі експонати, іскрометний гумор історика й щира любов до нашої запорозької минувшини так вразили Рильського, що поет потім дуже шкодував, що не мав змоги «записати ті розповіді на фонограф».

У «хрущовську відлигу» Рильський почав популяризувати «козацького батька». У 1959-му, коли писав передмову до книги про Миколу Лисенка, згадав і Яворницького, й не просто віддав належне, а поставив його в один ряд із такими діячами українського Відродження XIX століття, як Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський...

Авторитет Максима Тадейовича був настільки великим, що ті рядки про історика стали своєрідним дозволом на згадки про Дмитра Івановича.

За «Скарби...» — мільйон!

У музеї вам назвуть чимало імен письменників, які у своїх творах згадували Яворницького. Їх настільки багато, що п’ять років тому тут навіть відкрили експозицію «Яворницький — літературний герой».

І першим вам назвуть земляка історика, харків’янина Олександра Ільченка, автора геніального роману «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і Чужа Молодиця», який вийшов друком у 1960 році й затим витримав кілька перевидань. Ільченко змолоду збирав зображення Мамаїв, і ще студентом їздив із Харкова у Дніпропетровськ, аби відвідати славнозвісний музей, вклонитися його директору й побачити зібрання картин із Мамаями. Тож не без впливу Рильського вивів ученого у своєму «химерному романі».

Олесь Гончар згадував «козацького батька» в «Соборі» й «Людині та зброї», Юрій Смолич у дилогії «Мир — хатам, війна — палацам», Віктор Савченко у драмі «Народжений під знаком Скорпіона», Валерій Герасимчук у драмі «Рєпін і Яворницький»... Ще — Микола Зеров, Остап Вишня, Петро Панч, багато поетів.

Але особливо цікаві згадки залишили літератори, які жили в Катеринославі й добре знали Яворницького особисто. Це — відомий археолог, історик і літератор Віктор Петров, автор наукового бестселера «Скіфи. Мова і етнос» (Київ, 1968). Він працював у Яворницького в археологічній експедиції під час будівництва Дніпрогесу й змалював учителя у модерністському романі «Без грунту» (Регенсбург, ФРН, 1948).

Неймовірна Галя Мазуренко згадує вченого в белетризованій автобіографії «Не той козак, хто поборов...» (Лондон, 1974). А учень історика Василь Чапля в романі «Українці» (Нью-Джерсі, США, 1960) описує реальний факт: як учений знайшов спільну мову з Нестором Махном, коли той нагрянув у музей, аби реквізувати шаблю отамана Йосипа Гладкого, але зачарований розповідями Яворницького про запорожців, не тільки нічого не взяв, а ще й виписав «охоронну грамоту» й кілька кубів дровиняка, щоб узимку було чим опалювати «козацький музей».

Але є книга, що зробила цілу епоху! Це — белетризовані нотатки доцента Дніпропетровського гірничого інституту Івана Шаповала «У пошуках скарбів», що вийшли у 1963 році. Передмову до книги написав Максим Рильський, давши нарису про вченого напрочуд вдалу назву — «Запорізький характерник»!

Автор «Скарбів...» у 1928—1934 роках працював у Музеї, тож багато знав і про Яворницького, і чув од нього самого. Книга — це симпатичні зарисовки про вченого та його пошуки козацьких старожитностей. «Скарби..» просто закохали в Яворницького мільйони читачів і популяризували історію нашої країни, яка де-факто була заборонена. Книга мала такий успіх, що витримала цілих сім перевидань!

У «Науковій думці» автору цих рядків розповідали, що «Скарби...» видали також у Польщі й Канаді. Невідомо, як у Варшаві та Кракові, а в обох «столицях канадських українців», Вініпезі й Торонто, «У пошуках...» буквально змітали з полиць книгарень! Співрозмовник, між іншим, твердив: оскільки Оттава сплатила гонорар валютою, завдяки канадському тиражу автор книги став мільйонером!

Але головний біографічний факт будь-якого вченого — це його твори й документально засвідчені події життя. Та навіть у «хрущовську відлигу» світ не побачила жодна книга історика, й ніхто не написав його повної біографії.

За два місяці до репресій

Тут ми першими розкажемо про початок наукового вивчення життя Яворницького, бо ця сторінка залишається невідомою.

Найпершим почав збирати матеріали про вченого професор Дніпропетровського держуніверситету Сергій Духинський. В основному це були добірки дореволюційних публікацій про Яворницького, особливо багато яких з’явилося в катеринославській періодиці в 1913 році, до 30-річчя наукової діяльності Яворницького. Робив це Духинський хіба що з міркувань наукового сумління, бо ж чудово розумів: за сталінських часів писати про «затятого націоналіста» — собі дорожче.

Ситуація змінилася, коли в лютому 1956-го на XX з’їзді КПРС розвінчали культ особи Сталіна. Та обсяг архівних досліджень був ще великий, заважали поточні справи та поважні літа, й Духинський вирішив передати «естафетну паличку» комусь молодшому. Вибір упав на круглу відмінницю, його дипломантку, студентку історико-філологічного факультету випуску 1956 року — Марію Олійник.

Справа відразу ж загальмувала, бо свіжа постанова Радміну дозволяла брати в аспірантуру тільки спеціалістів, які відпрацювали три роки за призначенням. Але робота йшла. 9 березня 1960 року в обласній газеті «Зоря» вийшла перша публікація аспірантки, яку вона «для конспірації» приурочила до дня народження Кобзаря, — «Популяризатор творчості Шевченка». А 10 серпня — стаття «Ім’я, що заслуговує на пошану». Трохи пізніше — нарис у київському журналі «Яворницький. Літературний портрет»...

На знімку: Військовий оркестр грає славнозвісний «Запорозький марш» на ювілеї Дмитра Яворницького. На задньому плані — пам’ятник автору «Історії запорозьких козаків».

Крок за кроком вчена знімала ідеологічні табу. Звичайно, з оглядкою на КДБ і партійні органи доводилося писати, що Яворницький ідеалізував Запорозьке козацтво й не зовсім розумів марксизм-ленінізм. Але головне, термін «націоналіст» заміщали зрозумілі всім громадянам поняття — любов до України та національної історії, патріотизм, закоханість у запорожців та їхню героїчну боротьбу за свободу рідного краю.

Скоро Марія Олійник вийде заміж за відомого шевченкознавця та дисидента Василя Шубравського, науковця з Інституту літератури Академії наук, і переїде в Київ, де працюватиме в Інституті етнографії імені Рильського. Отож монографію «Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність» вона допише в столиці, й книга вийде в «Науковій думці» 1972 року.

Монографія Марії Шубравської стала справжнім науковим проривом! Дмитро Яворницький, усе його нелегке життя, його тернистий творчий шлях, його громадська робота стали, нарешті, надбанням історіографії та всіх громадян.

До речі, якби книга хоч трохи «затрималася» на якомусь із етапів підготовки до друку, то не вийшла б зовсім. Річ у тому, що 10 травня 1972 року зняли з роботи першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, й так у хроніці «хрущовської відлиги» поставили жирну крапку. Почалися репресії. Зокрема, розібрали набір чи заборонили друкувати понад 600 наукових монографій і статей. Але рукопис Шубравської встиг потрапити в набірний цех видавництва у серпні 1971-го, а готову, вичитану коректорами верстку підписали «До друку!» 2 лютого 1972 року. Отож до читачів «Яворницький» потрапив за два місяці до початку політичних репресій.

Звичайно, потім неприємностей у Марії Митрофанівни було більш ніж досить. Цькування тих років суттєво підірвали здоров’я 38-річної дослідниці. Та вона продовжила працювати, мріючи про повне видання творів «козацького батька».

Таємний тираж

Із цим було гірше. Перевидання головної праці вченого — епохальної тритомної «Історії запорозьких козаків» не здійснювали ні за життя автора, у 20-30-ті роки, ні пізніше, в повоєнні десятиріччя.

Книга побачила світ лише в кінці перебудови. Спочатку вийшло репринтне видання. А трохи пізніше, в 1990-му, — в перекладі українською (про що Яворницький мріяв сто років до цього), у двох видавництвах водночас — «Науковій думці» та львівському «Світ».

Але було й одне невідоме видання «Історії...»

Марія Митрофанівна розповідала автору цих рядків, що в 1968 році в «Науковій думці» вже завершили набір тритомника. Проте скоро продзеленчав тривожний дзвіночок. Ним стала розмова у кулуарах Академії наук, яка потім увійде в дисидентський фольклор.

На зніику: Дмитро Іванович Яворницький у музеї. (Фото 1913 р. Знімок Ф. КАМІНСЬКОГО).

...Коридором Інституту етнографії йшов Кость Гуслистий, учень Яворницького, відомий дослідник історії запорозького козацтва. Він був у піднесеному настрої, побачив заввідділом Інституту, члена парткому Дея і ще здалеку радісно вигукнув:
— Вітаю і Вас, Олексію Івановичу!
— І з чим же Ви, Костю Григоровичу, мене вітаєте? — відповів той, не приховуючи іронії в голосі.
— Як із чим!?. Нарешті, нарешті видаємо Яворницького!
— Ні, не видаємо, — заперечив Дей.
— Як це «ні»? Видаємо!
— Не за нашого життя!
— Ви не в курсі! Я щойно з видавництва, читав «Історію» в гранках, — дивіться, пальці й досі чорні, у друкарській фарбі...
— Це Ви не в курсі, — засміявся Дей. — Повірте якщо не мені, то моїй інтуїції: ми не будемо видавати Яворницького!
І — як у воду дивився!

«Та оскільки друкарський набір коштував дуже дорого, «Історію» не розсипали, а таємно від громадськості «відкатали», й увесь тираж так само таємно продали в Канаду, — розповідала Марія Митрофанівна. — Серед тамтешніх українців книга спричинила справжній фурор!»

Що ж, Яворницький завжди «заважав» ідеологам більшовизму. І зрозуміло чому: «культурна» політика Кремля ставила собі за мету — витіснити далеко на маргіналії всі національні історії «братніх республік», і передусім — справжню історію України.

Повернення

Остаточно Яворницький «повернувся» в роки перебудови. У жовтні 1990-го в музеї пройшла наукова конференція, присвячена 135-річчю з дня народження «козацького батька», і з’ясувалося, що життя та творчу спадщину видатного історика з 1985-го вже вивчає багато науковців — у конференції брали участь 30 фахівців.

Про плани видання повного зібрання творів історика розповіла Марія Шубравська. Цікаві доповіді прочитали, зокрема, професор Микола Ковальський, відома археолог, професорка Ірина Ковальова, молоді тоді науковці Юрій Мицик, наш найбільший знавець історичної спадщини Яворницького, Олег Журба, Віктор Заруба, Іван Стороженко, аспірантка Марина Кравець (усі — Дніпровський університет), доктор наук Віктор Брехуненко (Київ) і Тамара Шевченко, Олександр Кириченко й Георгій Шаповалов із Запоріжжя.
Зараз, кажуть у музеї, яворницькознавством займається 44 вчені. Видано грандіозну «Епістолярну спадщину Д. І. Яворницького» в шести томах, ініціатором публікації якої стала науковий співробітник музею Світлана Абросимова. Готується до друку сьомий том листування Яворницького. Багато добрих слів треба сказати про праці першої керівниці Меморіального музею-будинку Алевтини Перкової.

У музеї плідно працюють знаний краєзнавець Максим Кавун і науковець Валентина Лазебник, яка вивчає «катеринославський період» життя історика. Багато робить для збереження пам’яті про вченого дніпровський журналіст і краєзнавець, лауреат премії імені Яворницького Микола Чабан. Він автор популярних книг «Сучасники про Яворницького» та «Спогади писаря козацького батька». Нещодавно здійснив перевидання унікальної книги ювіляра «Дніпрові пороги». Згаданий вже Сергій Світленко видав монографію «Дмитро Яворницький: вчений і педагог в українському інтелектуальному співтоваристві», яку варто прочитати всім, хто небайдужий до нашої минувшини. Прекрасна книга!
Нарешті почали здійснюватися плани Марії Шубравської — запорізьке видавництво «Тандем-У» у співпраці з Інститутом історії НАН почало видавати повне зібрання творів Яворницького у 20 томах.

Креативно працює і весь колектив Музею (директор — Юлія Пісчанська). Тут впроваджено багато цікавих інновацій, акценти ж у роботі зміщені на увагу підлітків і юнацтва.

— До 165-річчя Дмитра Івановича планували створити експозицію, в якій представили б старожитності, які надав у музей сам Яворницький. Але карантин скорегував наші плани, — розповідає завідувачка відділом науково-просвітницької роботи музею Олександра Бірюкова. — Та ми їх ще реалізуємо. Тим паче найпопулярніший у музеї — другий зал, де якраз і зібрано козацькі речі. Плануємо видати каталог цієї виставки-експозиції. Працює онлайн-лекторій. Проводимо інтерактивні екскурсії та лекції, виїзні заняття в середніх школах, діють мистецькі гуртки для дітей.

— Приємно, що багато юнацтва відгукнулося на оголошений до ювілею Всеукраїнський літературний конкурс, — каже завідувачка Меморіального музею-будинку Яна Тимошенко. — До речі, найперший твір надійшов не з Дніпра, як чекали, а з Києва. Всього нам надіслали свої роботи понад 100 школярів. Найкращі твори виставимо в окремій експозиції.

Найбільший у світі!

Закінчуючи ж, нагадаємо читачам ще один маловідомий факт.

У 1902-му, в рік відкриття Музею імені Поля, в його фондах зберігали заледве п’ять тисяч експонатів. Зібрання старожитностей муніципального музею дуже програвало багатьом приватним, передусім, колекціям Олександра Поля, нащадка наказного гетьмана Павла Полуботка, та, особливо, друга Яворницького — предводителя дворянства Катеринославщини Жоржа Алексеєва, правнука гетьмана Данила Апостола. Приватні колекції Алексеєва й Поля вважали одними з кращих у світі! Але за 31 рік подвижницької праці Яворницький зібрав у музеї понад 85 тисяч експонатів!

Як свідчила Марія Шубравська, ще за життя Дмитра Івановича преса вважала його дітище «найбільшим у світі історичним музеєм»! Та й сьогодні Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького — один із найкращих у Європі.

Віхи біографії

Дмитро Яворницький народився 6 листопада 1855 року в невеликому селі Сонцівка, що лежало на самісінькій «межі Харківської та Курської губерній, за 35 верст від Харкова», у бідній родині сільського дяка.

У 1881 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання.

1882 р. Перша етнографічна експедиція на історичне Запорожжя (сучасні Дніпропетровську та Запорізьку області).

1884 р. Читає у Харкові цикл лекцій «Про запорозьких козаків», які викликають величезний інтерес. Це дає владі привід оголосити його «ярым украинофилом и даже сепаратистом». Починається цькування. Наступного року вченого звільняють з роботи. Він залишається без засобів до існування, їде в Петербург, де заробляє уроками в навчальних закладах.

Лютий 1886 р. Знайомиться з Іллею Рєпіним. Починає консультувати земляка, який працює над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

 1887 р. Їде на Соловецький острів, де відбував ув’язнення кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Виходить друком робота «Останній кошовий Петро Калнишевський».

1888 р. Світ побачила праця вченого «Запорожжя у залишках старовини та переказах народу». Стає «неблагонадійним». Йому відмовлено в екзамені для одержання ступеня магістра історії.

1891 р. Як «украинофилу» Яворницькому забороняють викладати в Петербурзі. На три роки їде працювати в Ташкент.

1894 р. У світ виходить книга вченого про Івана Сірка.

1892, 1895, 1897 р. Виходять три томи найвідомішої праці Дмитра Яворницького — «Історія запорозьких козаків»!

Із 1896 р. стає приват-доцентом Московського університету. У 1898-му друкує збірку нарисів «Слідами запорожців», а в 1900-му видає альбом «Із української старовини», з малюнками відомих українських художників Сергія Васильківського та Миколи Самокиша. Альбом стає значною подією українського Відродження XIX століття.

29 квітня 1901 р. у Казанському університеті 46-річний учений захищає магістерську дисертацію.

У 1903-му виходить надзвичайно цінна праця дослідника — «Джерела для історії запорозьких козаків», де зібрано понад 900 досі невідомих архівних документів за 1651—1788 роки.

6 травня 1902 р. У Катеринославі, у приміщенні Комерційного училища (зараз тут обласна рада) урочисто відкривають один із найперших в Україні історичних музеїв — Обласний музей імені Олександра Поля. Його директором стає один з ініціаторів його створення — Дмитро Яворницький. У 1905-му музей переїжджає в нову будівлю.

1907 р. У Катеринославі виходить художня повість Яворницького «За чужий гріх!» Кілька його художніх речей друкує перша українська щоденна газета «Рада».

1911 р. Учений пише працю «Запорожжя в поезії Шевченка». Через два роки бере активну участь у заходах, присвячених 100-річчю з дня народження Кобзаря.

1920 р. Виходить перший том «Словника української мови». Яворницький планує його як доповнення до Словника Бориса Грінченка. Всього вчений зібрав майже 80 тисяч слів, паспортизував їх. Кожне восьме було новим, не входило до Словника Грінченка.

1925—1928 рр. Перед початком будівництва Дніпрогесу Яворницький очолює кілька археологічних експедицій. Вчені досліджують майже три тисячі археологічних об’єктів, де знаходять понад 40 тисяч старовинних предметів.

У 1928-му виходить у світ альбом ученого «Дніпрові пороги», де вміщено нарис і 86 унікальних фотографій.

1929 р. Праця «До історії степової України».

1933 р. Ученого звинувачують в «українському буржуазному націоналізмі» й усувають з посади директора музею. Він залишається без засобів до існування і змушений продавати речі на Озерці (найбільшому ринку міста).

1937 р. Виходить праця «Історія міста Катеринослава», де в першому розділі вчений пояснює головну причину зруйнування Запорозької Січі. Також пише спогади «Як створювалася картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану», але ця праця вийде у світ уже після війни.

5 серпня 1940 р. Унаслідок важкої хвороби Дмитро Яворницький помирає.

Дніпро.

Фото надані Дніпропетровським національним історичним музеєм імені Дмитра Яворницького.