Графіті — договір про купівлю «Боянової землі». Там вжиті форми «Данило, Марко, Михалько».

Одне з графіті на стіні Софії Київської: «О горе тобі Андрониче, ох тобі небоже, чему єсі зло створіл, то не відає нікто же. Толі тє звелі Кузма...»

Традиційно, з 1997 р., 9 листопада в Україні відзначається День української писемності та мови. Другий рік поспіль поступово, стаття за статтею, незважаючи на скоординований та планомірний спротив проросійських сил, втілюються і, сподіваємося, продовжать втілюватися в життя постулати Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який був прийнятий Верховною Радою 25 квітня 2019 року й набув чинності 16 липня 2019-го.

Як ніколи досі українська мова як державна потребує активної популяризації. На це спрямована діяльність Секретаріату Уповноваженого із захисту державної мови під орудою Тараса Кременя. Прикметно, що саме в День української писемності та мови стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. А з 2000 року 9 листопада завдяки прямому ефіру «Українського радіо» кожен, хто хоче випробувати свої знання, бере участь у Всеукраїнському диктанті національної єдності. Цього року диктант — ювілейний — 20-й, і його написання відбудеться в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.

Одним із дієвих, наочних, а головне — оригінальних засобів популяризації української мови, що має тисячолітню історію, є унікальні графіті Софії Київської, які понад 20 років досліджує доктор історичних наук, заступник генерального директора з наукової роботи заповідника «Софія Київська» Вячеслав Корнієнко. «Голос України» вже не вперше звертається по коментар до науковця щодо знаменитого Софійського артефакту — графіті. Сьогодні — акцент на тому, як наукові розвідки можуть допомогти українцям і світові осягнути істину: наша українська культура має давню естетичну та освітню традицію не зменш, ніж староєвропейська.

«З усією мірою усвідомити глибинність історичного розвитку української мови можна через дослідження, ознайомлення з унікальними графіті Софії Київської, які рясно залишені на стінах собору у XI-XVIII ст., — переконаний Вячеслав Корнієнко.

— Графіті є надзвичайно важливим джерелом інформації для вивчення історії староукраїнської мови. Адже мовою писемності Руси-України була церковнослов’янська, тому й рукописні пам’ятки виконані нею. Для західноєвропейських країн церковною та діловою мовою була латина, а для слов’янських таку роль відігравала церковнослов’янська мова.

Хоча для русичів ця мова була і близькою, та все ж залишалася певною мірою штучною, бо для них окремі звичні з дитинства слова звучали дещо інакше, аніж вони читали під час переписування рукописів.

Природно, що у процесі переписування сторінок рукопису, особливо, коли писар стомлювався, ці елементи звичної йому розмовної вимови у вигляді помилок потрапляли й на сторінки манускриптів. Тому зараз прийнято називати писемну мову Руси-України «церковнослов’янською мовою української редакції».

Ще більш активно ці «помилкові» елементи потрапляли до графіті, адже в цьому випадку видряпувані на стіні тексти були вільнішими від суворіших писемних правил, тому на рівні як граматичному, так і фонетичному, вже починаючи з написів ХІ ст., можемо бачити типові українські закінчення в називному відмінку однини — Петро, Данило, Іванко, Дмитро, Марко, Михалько. У процесі розвитку писемності Руси-України все частіше до неї стали потрапляти елементи розмовної мови, поступово змінюючи її. Так, протягом кількох століть у церковнослов’янських рукописах та епіграфічних пам’ятках все менше ставало типових церковнослов’янських слів, які все більше замінювалися староукраїнськими.

Усе це свідчить про те, що розмовною мовою Руси-України була саме та, яку ми зараз називаємо староукраїнською. Звісно, вона відрізнялася від сучасної літературної, проте все ж мала багато спільних рис, які збереглися протягом століть.

У графіті, наголошують історики, представлена велика кількість слів сучасної української мови: хрест, геть, прізвище, порося, трясця (народна назва хвороби) чи такі українські словоформи — «кволий», «чвари», «чернець», «небоже». Майже тисячу років тому невідомий автор написав фразу, яка зрозуміла нині кожному з нас: «А ворогов трясцею оточи». Другий напис староукраїнською мовою кінця XI— початку XII ст. звучить так: «О горе тобі Андрониче, ох тобі небоже! Чему єсі зло створіл, то не відає нікто же. Толі тє звілі Кузма» і теж зрозумілий нам.

Один з найпопулярніших написів: «Господи, помози рабу своєму...» завершують імена у притаманній лише українській мові формі давального відмінка: Степанові, Петрові, Павлові, Іванові, Данилові, Борисові, Семенові... У звертаннях тисячу років тому кияни використовували обов’язковий кличний відмінок: Пантелеймоне, Онуфріє, Софіє, владико, голово. Дієслова минулого часу мають закінчення на «-в»: ходив, писав, молив і на «-ти»: писати, долучити, скончати. Цікаво, що ім’я Володимир пишеться лише з повноголоссям -оло-. До речі, на стінах древнього храму жодного разу не зустрічається ім’я «Владімір», що ще раз підкреслює — в X і наступних століттях у золотоверхому Києві жили українці і говорили українською, а не російською мовою.

Тож староукраїнська є уособленням безперервності розвитку української нації, відображенням її генетичного коду, своєрідним надійним ідентифікатором «свій» — «чужий», що найяскравіше наразі виявляться під час збройної агресії Росії проти нашої держави, в якій українська мова також є зброєю.

Зважаючи на важливість софійських графіті як історичного джерела для популяризації української мови, Національний заповідник «Софія Київська» завершує публікацію багатотомного видання «Корпус графіті Софії Київської», де знайшли відображення усі збережені тут сім з половиною тисяч графіті, у тому числі й ті, в яких найяскравіше відобразилися риси староукраїнської мови. І на такі графіті звертається увага під час оглядових та тематичних екскурсій та пізнавальної програми «Загадки писемності». Вони розроблені для того, аби ми не просто почули про ці пам’ятки, а безпосередньо могли їх побачити та доторкнутися, відчути глибинність історичного розвитку мови — ніби відчути її звучання крізь плин століть.

Довідково

ГРАФІТІ (італ. graffiti, буквально — видряпані) — стародавні написи й малюнки, зроблені гострими предметами на стінах архітектурних споруд, керамічних виробах та інших речах. Найбільшого розповсюдження такі написи набули за античності та середньовіччя.

Надзвичайно цікаві графіті XI-XVII століть відкрито на стінах давньоруських храмів — у Софійському соборі, Видубецькому монастирі, Кирилівській церкві. Церковні графіті написані кирилицею. Серед них розрізняють історичні записи, поминальні, побутового характеру, звернення до Бога, окремі імена тощо. Чимало графіті XI-XIII ст. зафіксовано на різноманітних виробах — посуді, плінфі, шиферних пряслах, ливарних формах.

На княжих хорах у Софії виявлено графіті з іменами княгині Олисави та її онуків — матері й синів князя Святополка Володимировича, зроблені на їхнє замовлення в 1019 р. До цього ж року відносяться й графіті, написані отроками (дружинниками) новгородського посадника Костянтина Добринича, які були у війську Ярослава Мудрого, що, прийшовши з Новгорода, сів на київський стіл у 1019 р. Цікавими є й записи про грім, що прогуркотів 3 березня 1052 р., про «успіння» Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р., про поставлення в митрополити «русина» Іларіона 12 лютого 1051 р., про мир на Желяні, укладений наприкінці ХІ ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем, які правили тоді в трьох головних центрах Русі-України — Києві, Переяславі й Чернігові. Найдавніші датовані написи 1018/21, 1019, 1022 (три написи), 1023, 1028, 1033 (три написи) та 1036 рр., виявлені на фресках в різних місцях собору, неспростовно свідчать про появу Софії в другому десятиріччі ХІ ст. Серед графіті — перша відома нам купча ХІІ ст., що засвідчує купівлю «княгинею Всеволодовою» Боянової землі. Ця земля, куплена Марією Мстиславівною — дружиною київського князя Всеволода Ольговича, — можливо, належала славетному співцю-сказителю Бояну, що згадується в «Слові о полку Ігоревім». Унікальну інформацію містять й інші графіті — це цілий літопис життя храму, Києва і всієї Русі-України. Середньовічні написи-графіті свідчать, що розмовною мовою Русі була саме українська мова.

Новітні епіграфічні дослідження Софії Київської дозволяють ввести у науковий обіг значний комплекс автентичних історичних джерел ХІ — початку XVIII ст., інформація з яких суттєво доповнює дані писемних пам’яток і дозволяє розв’язати ряд питань, пов’язаних з архітектурою Софійського собору та її монументальним розписом, уточнити деякі відомості писемних джерел щодо окремих фактів історії середньовіччя та раннього модерного часу.

Фото надані  Лілією БЕРШОВОЮ.