Адже на перший погляд видається, що найбільше тактично перемогла Росія, ще надійніше закріпившись у Кавказькому регіоні. Однак тактична перемога не завжди означає, що обрана стратегія приведе до перемоги справжньої.
Після того, як у ніч на вівторок президенти РФ, Азербайджану та прем’єр-міністр Вірменії підписали тристоронню заяву про укладання миру в обмін на серйозні поступки з боку Вірменії, в цій країні почалися серйозні акції протестів. Опозиція вимагає анулювання домовленостей, хоча з огляду на те, як останніми днями розгорталися воєнні дії, те, що Вірменія змогла утримати за собою столицю Нагірного Карабаху Степанакерт, вже здається відносним досягненням.
Натомість в Азербайджані святкували перемогу, попри те, що згідно із досягнутими домовленостями, тепер на контрольованій Азербайджаном території Нагірного Карабаху дислокуватимуться російські війська. Так, згідно з угодою, щонайменше найближчі п’ять років і нібито для того, щоб гарантувати безкровне повернення відвойованих територій Азербайджану.
Але, як вчить досвід, зокрема, України, присутність російських військ — це пряма загроза територіальній цілісності країни і вірогідність агресії з її боку. Для України ця присутність закінчилася окупацією Криму. Для Молдови — втратою
Придністров’я, для Грузії — втратою Абхазії та Південної Осетії. І принципової різниці між тим, як це називатиметься — миротворці чи регулярна армія, у випадку, коли йдеться про Росію, немає.
Певним запобіжником і гарантом безпеки для Азербайджану може бути участь у миротворчій місії Туреччини. Однак у тексті заяви про це немає жодного слова. І, до речі, у вівторок на цьому акцентував увагу речник Кремля Дмитро Пєсков, по суті заперечивши слова президента Азербайджану Ільхама Алієва. Однак участь Туреччини у миротворчій місії у Нагірному Карабасі підтвердив вже президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Як інформує агентство AFP, про це нібито йшлось під час його телефонної розмови з президентом Путіним. І нібито йдеться про «спільний центр, який буде створений Азербайджаном на його землях, звільнених від вірменської окупації».
Але, якщо говорити про те, що здобула, а що втратила Росія, не можна не згадати її величезну репутаційну втрату в очах Вірменії і передусім пересічних вірмен, які розцінили такий результат завершення карабаської війни як зраду з боку Москви. А Вірменія до останнього часу залишалася головним безперечним союзником Росії на Кавказі.
«Путін універсально уміє навчити сусідні народи, вікових союзників Росії, її побоюватися чи просто ненавидіти, — пише у статті російської служби DW експерт з Центральної та Східної Європи Іван Преображенський. — Ефект може бути подібний до українського або білоруського. В Єревані вже відбуваються масові заворушення. І все це, можливо, для того, щоб прибрати особисто неприємного російській владі прем’єра Нікола Пашиняна». І, звичайно, утримання військової місії на Кавказі — це ще одне навантаження для російського бюджету. «Все це більше схоже на тактичну перемогу при стратегічній поразці. Або, інакше кажучи, на перемогу Путіна при програші Росії», — підсумовує Іван Преображенський.
