Вибух кольору, експресія і водночас інтелектуальна глибина та психологічна драматургія полотен українського живописця Олександра Храпачова, представлених на його недавній персональній виставці в Музеї-майстерні І. Кавалерідзе, наштовхують на розмову про зміст і форму сучасного малярства. Випускник Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (кафедра живопису і композиції, майстерня професора Василя Гуріна), асистент-стажист цієї самої академії, а також університету Китаю, нині і сам викладає в альма-матер.
— Олександре, яким, на ваш погляд, має бути сучасне мистецтво? Що має найвідчутніший вплив на образотворчість? Що надихає художника?
— Нині сучасне українське мистецтво багатовекторне, а завдяки Інтернету воно стало всесвітнім. У сучасному мистецькому середовищі питання національної ідентичності є проблематичним. І, власне, в пошуку вичерпної відповіді на саме запитання про те, яким має бути сучасне мистецтво, — виникають різні думки. Але поза сумнівами: перше — воно може бути модним, швидкоплинним; друге — глибоким, довготривалим, просвітницьким. В усі часи воно було різноплановим. А яким має бути сьогодні — питання складне. В ХІХ сторіччі з’явилася чорно-біла фотографія — і, як виклик, наслідок, результат — виник імпресіонізм. А за кольоровим фото виник супрематизм. Тож загалом мистецтво трансформує в собі певні технологічні здобутки сучасного світу.
Особисто я займаюся класичним олійним живописом. Здається, поки що сучасні технології не можуть відтворити енергію думки, створену рукою художника за допомогою фарби.
Порівняймо, скажімо, живопис, музику, художню літературу, щоб уявити структуру і вплив живопису. Художній твір у літературі, наприклад, це десь 300 сторінок; музичний твір, виконуваний упродовж 45 хвилин, міститься в нотній книзі; а коли йдеться про живопис — то все, висловлене в літературному творі і музиці, відтворюється на полотні, наприклад, півтора на два метри.
— А як саме відбувається цей процес концентрації художнього образу твору на окремому полотні?
— Найперше — це є велика школа. З прадавніх часів вона передається з покоління в покоління. Про теорію мистецтва живопису сказано багато, але справжнє мистецтво завжди передається від учителя до учня в живому спілкуванні. Ця безперервна ланка існує і в Україні — від створення Академії мистецтв України (сьогодні НАОМА) з 1917 року. Навіть під час Другої світової війни, коли Київський художній інститут евакуювали до Самарканда в Узбекистані, тривала робота зі студентами, навіть захисти дипломів, щоб не втратити зв’язок поколінь — школи, на відновлення якої знадобилися б десятиріччя.
Ця школа несе в собі традиції картини — найскладнішого напряму в живописному мистецтві. Картини глибокої, яка пишеться роками, і на полотні ми вже бачимо не просто фарби, а живе життя. Про це завжди говорили наші вчителі: Федір Кричевський, Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Сергій Григор’єв, Віктор Пузирьков, Василь Гурін, Микола Стороженко та багато інших.
Плеяда українських митців створила міцний вектор мистецтва, фундамент, на якому тримаються сучасні вітчизняні художники. Цей вектор спонукає до глибокого мистецтва, складного за технологічними та ідейними засобами вираження.
— Олександре, саме час запитати про ваші уподобання в творчості...
— Коли кажуть про творчість, я трохи гублюся від цих слів — «творчість», «творити», але чи створили художники щось винятково самостійно? Вони змальовували, компілювали навколишній світ, у кращому разі переосмислювали його.
Навколишній світ настільки складний і багатовекторний, що жодна людина не може осягнути його справжню реальність. І так склалося, що творчістю називають нове бачення навколишнього світу, розкриття нового вектора, який був завжди, але ми на нього не звертали увагу.
З цих причин я постійно в пошуку, кожна персональна виставка — це сходинка, котра відкриває нові межі сприйняття світу.
— Мені здається, що ви як мінімум двічі-тричі на рік даєте персональні виставки, берете участь у багатьох експозиціях. Що дають виставки? Де, в яких колекціях є ваші картини?
— Мої роботи є в багатьох приватних колекціях і музеях світу. Але я дуже прискіпливо ставлюся до того, де саме зберігатимуться твори і як до них ставитимуться.
Виставка — це діалог художника через картини із суспільством. А от коли вони потрапляють у колекції — їх можна вже ніколи не побачити. Приватні колекціонери не дуже охоче віддають твори для експонування на виставках.
— А в державних музеях?
— Вони взагалі можуть лежати в темних підвалах, через що олійний живопис темніє.
— І все-таки художник має продавати свої твори. Яке мистецтво продається? Салонні картини, поп-арт, музейні?
— На кожне мистецтво є свій покупець, але мистецтво не слід називати товаром, бо його не можна оцінити на вагу, як золото чи дорогоцінне каміння. Мистецтво — це духовний продукт. Але часто плутають якісний піар зі справжнім мистецтвом.
Ще 2011-го Микола Стороженко зауважував це в «Мистецькому Арсеналі» під час відкриття виставки з фондів НАОМА, що оцінювати мистецтво в грошовому еквіваленті неможливо.
Але якщо говорити про витрати духовних і матеріальних зусиль, то найдорожчими, звісно, є музейні картини.
— Чим відрізняються музейна картина і просто картина?
— Знову складне питання. По-перше, що таке музейна картина, визначає комісія з фахівців на виставці. Різних комісій в Україні багато, і вони працюють у різних мистецьких векторах. Саме поняття «картина» дуже розмите в сучасному мистецькому світі. Або це поняття має будуватися в розумінні класичної картини, або вона повинна набути трансформації на вимогу часу. Це питання завжди, в усі часи, є актуальним.
Але ми знаємо з історії мистецтв, що якість мистецтва безпосередньо залежить від приватного мецената або держави, як це було в радянський період. Усі пам’ятають передвижників, їхній найяскравіший період був за життя мецената Павла Третьякова. Після нього не створювалося приватних колекцій такого масштабу, і мистецтво передвижників пішло на згасання. Хоча, звісно, можна згадати і зібрання родини київських цукрозаводчиків Терещенків або колекціонерів Богдана і Варвару Ханенків.
— А як ви ставитеся до ідеї дарувати свої твори музеям?
— Великі музеї світу переважно формували свої колекції закупівлею творів якісного мистецтва. Так формувався Національний музей «Київська картинна галерея», Національний художній музей (проводились державні закупівлі) та інші.
У сучасній музейній справі художникам пропонується поновлювати фонди музеїв, даруючи свої картини. У результаті художники, на жаль, віддають те, що самим не треба, через що формується примітивна колекція сучасного мистецтва України.
А справжні твори за великі кошти осідають у приватних колекціонерів України або за кордоном. Але немає загальної статистики, де і в кого зберігаються провідні твори сучасності, і для майбутніх поколінь вони будуть закриті назавжди, експонуватимуть тільки «музейні подарунки».
Тому це на відповідальності держави — чи потрібно їй пропагувати українське мистецтво на світовому рівні?
— Звісно, це один із маркерів країни, рівня культурного надбання держави. На жаль, під гаслом ідеологічної, скасувавши систему держзамовлень для художників, не знайшли і, на жаль, не шукали, як створити маркер державності в образотворчому мистецтві, чим його представити. А ви як викладач НАОМА маєте змогу оцінити затребуваність образотворчої освіти молоді, її потенціал, майбутнє. Що скажете? Може статися так, що згодом зібрання, скажімо, дипломних робіт випускників, перетвориться на колекцію... творів видатних зарубіжних художників українського походження?
— Звичайно, рівень Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури не згасає. І переважно це тримається на ентузіазмі самих студентів і викладачів.
Вибіркові дипломні проекти є знаковими в образотворчому мистецтві і в наш час. Вони виконуються на високому художньому рівні. Але молодий художник, завершивши навчання в академії, часто почувається покинутим напризволяще.
Найталановитіших митців запрошують галереї і перезавантажують їхню свідомість у гонитві за потребою дня. А держава сьогодні пускає все це на самоплив — як буде, так і буде. А сила мистецтва дуже велика, воно спроможне змінювати головні державні підвалини, якщо опиняється не в тих руках.
Завдяки міцній академічній освіті студенти виходять у світ сильними художниками в ідейному та ремісничому розумінні. І коли не знаходять віддзеркалення своїх можливостей в Україні, виїжджають за кордон, працюють на імідж культури інших держав (це відбувається не тільки в мистецтві). Саме завдяки збереженню освітніх традицій художньої академії випускники швидко знаходять себе в сучасному мистецтві Європи, Америки, Китаю та інших держав.
— Ось такий він глобальний світ. Залишається сподіватися, що Україна і українці не загубляться в ньому. А художники в Україні зможуть зажити світової слави, чого і вам бажаю. Дякую вам за розмову.
Інтерв’ю вела Світлана ПИСАРЕНКО.
