А на час його відкриття — і в усій Україні. А міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді під керівництвом Олега Краснокутського подбав про те, щоб гарна ініціатива набула з роками вигляду добре організованої справи. Пристойний бюджет, відремонтовані та укомплектовані добротними меблями і побутовою технікою кімнати, комунальні зручності — все свідчить, що турбота про гуртожиток — серед пріоритетів муніципальної політики.

Несолодко самотнім

Сьогодні, коли епідемія коронавірусу виштовхує зі звичної соціальної колії навіть здорових і забезпечених, дорослі сироти, які закінчили інтернати, вийшли за пороги будинків, де ними опікувалися прийомні батьки, і рушили назустріч невідомому, просто губляться в натовпі.

Якщо зв’язок із попередньою родиною ще зберігається, то в молодої людини є шанси не втрапити в халепу, обійти спокуси, уникнути поганих знайомств. Натомість кинутий напризволяще ризикує оступитися вже на старті. Особливо сьогодні, коли світ звужується до розмірів квартири, автомобіля, офісу... Коли егоїзм, замкненість кожного на собі та близьких і природне бажання вижити так тісно і химерно переплітаються, що мало хто думає про інших людей з їхніми проблемами.

Простіше кажучи, не солодко живеться самотнім людям (не тільки в старості, а й у юності) у цьому світі з його одвічними викликами — бідністю, безробіттям, а тепер ще й вірусом...

«Наш заклад створений, щоб полегшити шлях юнаків і дівчат без родинної підтримки на початку їхнього самостійного життя, — каже директор гуртожитку Олег Симуляк. — Наші мешканці мають право тут жити безплатно з 19 і до 23 років. Але не довше, ніж три роки поспіль. Утім, поселити сироту й забезпечити всім необхідним — це ще не всі наші завдання. Ми допомагаємо підопічним отримати допомогу психолога, пройти медичне обстеження, оформити необхідні для навчання чи працевлаштування документи, банківську карту, знайти роботу, стати на квартирний облік... До речі, це найприємніший у нашій роботі момент — коли діти, які мешкають у нас, отримують ключі від власної оселі. Два роки діє програма «Житло», і вже десятеро наших вихованців отримали ключі від придбаних державою квартир».

Тобто забезпечити молоду людину житлом — принципова справа для соціальних працівників. Часом «головний приз» знаходить переможця, коли той уже виселився з гуртожитку і вирушив кудись, буває — навіть за кордон, на заробітки. До речі, кошти на квартиру приходять адресату на банківську картку: 540 тисяч гривень — для придбання квартири в обласному центрі або 312 тисяч — у районному. Отже, в обов’язки членів команди Олега Краснокутського входить ще й підтримання контактів із підопічними після того, як ті вийшли з поля уваги. Бо знають: пройти, не зламавшись, той шлях, що його традиційно проходить дитина, котрій рідні батьки не дали любові, даху над головою і, власне, дитинства, це — як викотити камінь на гору, вижити в пустелі без води, піднятися з морського дна без кисневого балона...

«Але і в цій програмі є один момент, який нас засмучує, — зауважує соціальний педагог гуртожитку Олексій Суржиков. — Сирота може стати на квартирний облік тільки до 23 років».

Батьківська квартира — ще не житло

До речі, про законодавчі обмеження. Згідно з регламентом функціонування багатоквартирного будинку для сиріт, поселитися тут мають право лише ті, хто навчається або працює. А також ті, в кого немає альтернативного житла. А якщо дитина тимчасово не навчається і не працює? Де їй жити? Річ у тім, що законодавство забороняє батькам, позбавленим піклування про власних дітей, продавати житло. Ні соціальні служби, ні прийомні батьки ніколи не дадуть дозвіл родинам (як правило — сильно питущим) продати «дитячу» хату. Але... За роки свого «господарювання» мама з татом часто доводять оселю до такого стану, що жити в ній просто неможливо: без вікон, дверей, меблів, сантехніки... За такої ситуації соцслужби, КРЕПи, квартальні комітети повинні бути готовими до оперативної співпраці з центром соціальних служб і гуртожитком, куди має можливість поселитися дитина, яка після дитбудинку приїхала в місто на навчання чи роботу.

Відповідальним особам потрібно лише скласти акт обстеження житлових умов за місцем реєстрації дитини.

«Нині у нас квартирують 26 осіб. Більше хлопців. Є ті, хто працює, є студенти училищ, ліцею, — знає усіх мешканців за іменами й біографіями Олег Романович. — У гуртожитку 16 кімнат. Тут тепло. Мийними засобами, дезінфекторами тощо забезпечені. Тим, хто приймає наші правила поведінки, тут дуже подобається. Нерідко молоді люди в нас знайомляться, а потім одружуються. А ще звідси амбітні студенти їдуть на навчання до Києва. Втім, є, звісно, й такі, котрих наздоганяє важкий генетичний спадок. Нещодавно були змушені виселити хлопця, який у стані наркотичного сп’яніння розбив великий плазмовий телевізор. І це був не перший випадок, коли він вийшов за межі дозволеного...»

Учора — педагог, тепер — хрещений

Цікаво, що після гуртожитку його вчорашні мешканці не завжди втрачають зв’язок із соціальними службами — хоч і вік мають уже недитячий. Приміром, багато дівчат народжують і залишаються під опікою працівників Центру матері та дитини (такий от довгий шлях під патронатом держави: дитбудинок — гуртожиток — центр материнства)... Живуть місяцями, тим часом заощаджують «дитячі» кошти. Так одна сімейна пара — вчорашні сусіди по гуртожитку — зібрала гроші на будинок в селі, де нині і мешкає.

Соцпрацівники поінформовані про те, як складаються долі їхніх підопічних, бо вони — знакові персони в житті сиріт. До них звертаються по поради й допомогу, запрошують у гості після переїзду... Олексій Суржиков став хрещеним батьком для дитини такої от молодої родини.

...Одна з дівчат, котра щойно поселилася в гуртожитку, донедавна виховувалася в родині прийомних батьків у Малій Висці. Їй було там дуже добре. Настя Кучеренко (на знімку) щодня спілкується зі своїми названими татом і мамою. Алла

Євгенівна та Олександр Анатолійович дають їй поради, «ведуть» на відстані. Дівчина тільки розпочала самостійне життя, а їй уже трапилися жорстокі люди і біль. Вона ледве вижила... Тепер Настя — під наглядом досвідчених соціальних працівників, у гуртожитку, а той, хто скористався її беззахисним становищем, — під слідством. «Вступивши в училище, поселилася на квартирі. І там зі мною трапилося лихо. Тепер я тут, і в мене все гаразд...» — розказує Настя.

«Загалом у нас тут майже завжди спокійно, — розповідає черговий адміністратор Ірина Оранська. — Але проблеми бувають... Тоді доводиться погрожувати доповідною. Буває, що й хлопці поб’ються. У таких випадках стою між ними і мирю, бо напевне знаю — мене не зачеплять. Цим дітям можна дати раду».

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.