Щорічно в листопаді ми відзначаємо свята, пов’язані з галузями, роль яких визначна в цивілізаційному розвитку людства, в житті кожного із нас: 9 листопада — День української писемності та мови, а 10 — Всесвітній день науки (World Science Day), або більш офіційно — Всесвітній день науки в ім’я миру та розвитку (World Science Day for Peace and Development). Це привід ще і ще раз акцентувати увагу на проблемних питаннях у галузі української освіти і науки.
Наша розмова з практиком, який більшу частину своєї трудової діяльності присвятив освіті, в тому числі й роботі з перепідготовки дипломованих фахівців. Це народний депутат України, доктор педагогічних наук Володимир АРЕШОНКОВ (на знімку).
— Запитання до вас, Володимире Юрійовичу, як до представника української науково-педагогічної спільноти. День української писемності та мови в нас популяризують, відзначають написанням диктанту національної єдності, а щодо 10 листопада? Цей день у державі пройшов, як на мене, якось непомітно, чи ні?
— Так. Доволі скромно, як і саме ставлення держави до науки і науковців. Відзначають його, як правило, в наукових колах і зовсім недавно, починаючи з 2013 року. Що стосується знаменних дат листопада, то варто згадати і ще одну — Національна академія наук України була заснована 27 листопада 1918 року. Сьогодні вона, як мовиться, тримає руку на пульсі життя суспільства, реформується, науковці прагнуть зробити науку ближчою та зрозумілішою, збільшити її присутність і важливість у житті людей.
Звичайно, зовсім мало уваги і фінансової підтримки отримує галузь від держави, і цифри проєкту Держбюджету наступного року теж не вселяють оптимізму. Без сумніву, досягнення українських учених цілком заслуговують на те, щоб ними пишалось усе суспільство та належно оцінювала держава. Незважаючи на мізерне фінансування, люди працюють на ентузіазмі і якісно роблять свою справу.
— Ви маєте пряме відношення до педагогіки — багатогалузевої науки про закономірності навчання і виховання, як мовиться, до науки з наук. Які тенденції в цій сфері, які завдання? Чи робота в Раді не залишає часу для улюбленої справи, спілкування з колегами?
— Час завжди можна і потрібно знаходити. У парламенті потрібно багато чого поєднувати, працювати в різних напрямах, перелопачувати багато інформації. Я член комітету з питань правоохоронної діяльності. Останнім часом у комітеті ми приділяємо багато уваги питанням підготовки фахівців для роботи в правоохоронній сфері, практикуємо виїзні засідання комітету на базах закладів освіти МВС, прокуратури. Крім того, в депутатській роботі завжди намагаюсь відстоювати всі раціональні напрацювання української освіти і науки, і щодо фінансування системи як такої, і щодо її фінансування. Доводиться й захищати колег від тих нищівних згубних ініціатив, які часом з’являються. Щодо тенденцій — «утруска», «усушка»... Завдання? Зберегти інституції, людський потенціал, накопичені знання і досвід, які, на жаль, чомусь стають непотрібні. Узяти хоча б напрацювання НАПН України, яку очолює академік Василь Кремень. Без них важко уявити сучасну українську освіту. Це колосальна робота щодо медіаосвіти, освіти дорослих, супроводу освітніх реформ, засобів навчання на основі інформаційно-комунікаційних технологій, обмін міжнародним науковим досвідом через спільні наукові видання, семінари, конференції. А поряд з цим науковцям доводиться боротись за місце під сонцем, у XXI столітті переконувати владу, що без подальшого розвитку науки неможливий прогресивний поступ громад і країни.
— Ви добре знаєте зсередини систему післядипломної освіти в Україні. Цей напрям теж не оминула реформа. Нині на слуху тема освіти дорослих. Маєте позицію щодо цього?
— Безперервність освіти в нинішньому культурно-освітньому контексті — це умова становлення сучасної людини. Кількість дорослих, які навчаються, за даними світової статистики, перевищує сумарну кількість дітей і молоді, охоплених освітніми інституціями. Це пов’язано зі зростанням обсягів і способів передачі інформації. Але знань, які набувають випускники вищих шкіл, недостатньо для ефективної професійної діяльності. Усе стрімко змінюється, трансформується, все-таки не втрачає актуальності народний вислів: «Вік живи — вік учись!». На жаль, у нашій країні недостатнє заохочення і фінансове забезпечення освіти дорослих. Це особиста справа кожного.
— У професійній діяльності є якісь бодай умовні часові рамки, коли потрібне оновлення знань?
— Ми ж розуміємо, що існують базові речі в кожній професії чи виді діяльності, які є статичними, не міняються впродовж тривалих періодів. Поряд із цим відбувається старіння знань. У США, приміром, є визначення періоду та обсягу втрати компетентності — старіння знань фахівця. Американці вважають, що внаслідок появи нової інформації рівень знань у багатьох професіях зменшується вдвічі менш як за п’ять років. Тобто якщо це екстраполювати на Україну, то раніше, ніж студент вузу завершує навчання й отримує диплом, частина його знань є застарілою. Щорічно оновлюється майже п’ять відсотків теоретичних і 20 відсотків професійних знань. Відтак важливе завдання освітнього закладу — сформувати в студента якості, що забезпечать здатність до навчання протягом усього професійного життя, розвинути навички комунікації, адаптивності, самовдосконалення, низку інших якостей.
— На ваш погляд, про проект закону «Про освіту дорослих», розроблений Міністерством освіти і науки, можна говорити як про такий, що якісно змінить систему освіти дорослих в Україні?
— Законопроєктом справ-ді передбачено низку новацій, запроваджуються нові поняття і нові інституції, зокрема, Фонд підтримки освіти дорослих, Національна рада з питань освіти дорослих — консультативний орган, вводиться в обіг термін «провайдер освіти дорослих». При цьому не беруться до уваги наявний потенціал та інфраструктура, яку можна використовувати вже сьогодні — мережа бібліотек, приміром, які можна використовувати як сучасні відкриті освітні простори і які можуть стати освітніми центрами. Попри задекларовану правильну мету законопроєкту, я для себе зробив висновок, що головна його мета — наплодити нових інституцій у сфері освіти дорослих, створити нову систему заробляння грошей у сфері української освіти. Детально аналізувати законопроєкт немає можливості. Один лише акцент: для представництва Національної ради достатньо мати вищу освіту та п’ять років стажу — все. Тобто наука, на-працювання, високий рівень кваліфікації стають речами навіть не другорядними. У мене запитання: що і кому буде радити ця рада? Поряд із цим постає запитання: чи здатна держава фінансувати реалізацію окремих позицій законопроєкту? Які ресурси і в якому обсязі можуть бути виділені державним і місцевими бюджетами? Чи не будуть ці положення лише деклара-цією, яка не знайде підтримки та фінансування з боку держави? А якщо так, то чи буде законопроєкт максимально наближений до реальних можливостей держави?
— Ви ж не заперечуєте, що у сфері освіти дорослих є низка проблем, які потрібно розв’язувати?
— Звісно, я це визнаю. Головна наша проблема комплексна, стосується всіх сфер життя — відсутність державної політики, стратегії розвитку, раціональної дієвої стратегії, а не діаграм, яскравих презентацій. І найголовніше — фінансування. Навчання протягом життя у світових освітніх процесах справді посідає чільне місце, але в цей на-прям вкладаються чималі державні кошти.
Погоджуюсь, що вкрай важливо найближчим часом вжити заходів для подолання відставання у цій сфері. Є кому цим займатись, але ж фінансування немає, з кожним Держбюджетом його обрізають, наша освіта у плані фінансування куца, як заячий хвіст. Стало тенденцією останнього часу відсторонення науки від усіх сфер життя, в тому числі й освіти. Ті, хто в нашій країні береться за реформування, абсолютно відкидають напрацьований науковий потенціал. Мене дивує і навіть обурює постійне намагання відсторонити від усіх освітніх реформаторських ініціатив Національну академію педагогічних наук України. Але ж саме за нею станом на тепер законодавчо закріплено функції, які перебирають на себе громадські діячі, активісти, що закінчили якісь гарвардські чи інші курси і вважають себе висококваліфікованими експертами і реформаторами. Саме Академія займається дослідженнями світових тенденцій розвитку освіти, аналізом змісту, державних стандартів освіти в зарубіжжі, моніторингом тощо. І тим явищем, про яке ми з вами говоримо, теж займається НАПН України, у складі якої функціонує, між іншим, Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих. Наскільки мені відомо, колектив має інноваційні на-працювання щодо перспектив розвитку освіти дорослих, але їх ніхто не бере до уваги. Ми запозичаємо європейський досвід? Це добре. Але ж ще Тарас Шевченко писав «свого не цурайтесь...».
— Ви вважаєте, що відбувається свідоме нищення інституцій, системи?
— Принаймні це має саме такий вигляд. Ті законопроєкти, які презентуються суспільству як реформаторські, а це і про освіту дорослих, і про підготовку і видання підручників, і замороження постанови щодо збільшення фінансового забезпечення педагогів і науковців, і низка інших ініціатив, — це не що інше, як вилучення із системи як анахронізмів тих інституцій, без яких неможливе її існування, це створення умов виживання галузі. Стало тенденцією, повторюся, намагання усувати звідусюди Національну академію педнаук, нині вивели з підпорядкування ДУС Національну академію держуправління, теж щорічно скорочують фінансування, навчальні години. Про яку якість підготовки кадрів — державних управлінців, можна говорити? З думкою наукової еліти не рахуються, не прислухаються до пропозицій учених. А втім, освіта, педагогіка — це великою мірою наративи консервативні, статичні. Інновації — це добре, але якщо вони зводяться лише до розширення ринку послуг, заробляння коштів, то кінцевий результат — передбачуваний. Оптимізму мало. Та все-таки мої колеги-на-уковці мають великі плани на майбутнє нашої держави. І я в їх числі вірю в краще. Бо, як зазначив Президент Національної академії наук України академік Загородній, саме наука є надійним бастіоном здорового глузду в часи, коли все піддається сумніву й відбувається наступ войовничого невігластва.
Розмову провела Алла ЯКОВЕНКО.
