Коли розпався Радянський Союз, то в перші роки потому, здавалося, треба ставити хрест і на туристичній галузі Верховини. Адже у неповторно мальовничій природою Міжгірщині за кризових умов зачахли всі без винятку бази відпочинку. Запанувала зневіра й розруха, працівники змушені були шукати іншу роботу...
І ось з’явилися сміливці, котрі ризикнули пірнути у хвилі того занепалого бізнесу.
Одним із перших активно взявся за відродження популярної сфери дозвілля Володимир ПЕТРИЩЕ (на знімку). Він започаткував приватний туристичний сервіс. У тому, що село Пилипець нині гордо називають туристичним мегаполісом, його найбільша заслуга.
За почину цієї людини під чарівними Боржавськими полонинами почали будуватися витяги, зокрема найдовший у Карпатах; як гриби, масово з’являлися котеджі-готелі; колиби-їдальні, сауни, прокатні пункти... І все — на різні смаки і різний гаманець. Про сподвижника мандрівної галузі знайомі мовлять і так: «Народився з туристичним рюкзаком». Справді: душею і серцем полюбив справу, а ще заразив нею багатьох інших земляків-верховинців, яким за тотального безробіття не було куди діватися.
Про це та інше спілкуємося з 66-річним власником комфортабельного туркомплексу «Горянин», що біля славнозвісного водопаду Шипіт.
На горі Гимба за святкування Дня Незалежності України.
— Володимире Васильовичу, і все-таки в молодості вподобали одну професію. А потім — розворот у бік нового бізнесу?
— Житейські хвилі... Після строкової служби в армії у 1979 році закінчив у Івано-Франківську інститут нафти і газу. Під час навчання утвердилася безтямна любов до природи: побував у незабутніх експедиціях у горах Тянь-Шань, Путорана, на Приполярному Уралі, півострові Таймир, Кавказі, Криму, різних місцях наших Українських Карпат... За студентських років мені виявили довір’я й обрали головою турклубу «Альтаїр». Але першим прищепив мені це захоплення вже покійний батько, який брав у подорожі в гори ще дошкільнятком і строго наказував: з природою треба бути на «Ви», бо вона, за його словами, спроможна як зігріти, напоїти, нагодувати, так і життя відібрати. Ось так — життя відібрати! І лише тоді, коли до неї байдуже ставитися, безжалісно її нищити. Це вкарбувалося в пам’ять назавжди.
І як було вже з дитинства й юності не закохатися у природу, у довколишні гори й звори рідного Лозянського, коли ріс і пізнавав світ біля гір-красунь Менчул та Кук?! Це якась незбагненна духовна міць і сердечна любов кожного горянина-верховинця. Любов і сила на все життя! Таке порозуміє лише той, хто народився в Карпатах, хто з діда-прадіда шанує ці величні гори. За сувору вдачу взимку, за ніжний подих навесні, за радісний спів птахів улітку, за дивну зажуру осені, що збагачує горіхами, грибами й іншими плодами... І ці слова — не мій ліричний відступ — ні! Це жива правда!
Тому я любив і люблю нашу неповторну Верховину. Тому в уже зрілому віці моя любов і захоплення переросли у бізнес.
І до цього мене вело життя. Попрацював три роки інженером науково-дослідної лабораторії з буріння та пошуку нафти й газу в республіці Комі. Там була хороша перспектива. Але повернувся додому, бо треба було доглядати за старенькими батьками. Двадцять років трудився майстром-інженером Міжгірської райелектромережі. А вже згодом на початку нового тисячоліття очолив товариство «Боржавські полонини». Тут першочерговим обов’язком стояло завдання дати поштовх туристичній інфраструктурі у Пилипці. Тоді туризм тут лише починав спинятися на ноги. Нині тішуся, що результати очевидні. Навіть устиг за директорства паралельно «підкуватися» у науці — заочно закінчив Московський інститут туризму, здобувши спеціальність «менеджмент туристичної індустрії».
— Знаємо вас і як волонтера.
— У студентські роки на добровільних засадах був командиром контрольно-рятувального загону обласної КРС Прикарпаття. Досі за пам’ятку тримаю посвідчення №2. Всякі драматичні пригоди ставалися з легковажними подорожуючими, особливо на Говерлу і Петрос у зимовий період або в теплу пору за раптового наскоку туману, коли доводилося простягати руку помочі. Цей досвід рятівника став у великій нагоді і під час студентських експедицій.
— Екстремальні випадки траплялися і на Боржавському хребті...
— Дотепер у тямці трафунок із неймовірно щасливим фіналом, що стався майже півтора десятка років тому. Надворі студінь — мінус 25, а тут надвечір повідомляють, що з гори Гимба не повернувся студент-лижник. Киянин. Найперше обійшли місця, де можливе сходження лавин, але їх не побачили. Наступного дня спозаранку обстежуємо і сусідню гору Великий Верх, але безрезультатно. Працівники канатно-буксирувальної дороги спустилися вниз на робочі місця, та й ще прибулі на пошукові роботи рятувальники з Міжгір’я не мали відповідного спорядження. Словом, розшук продовжив один, понадіявшись на свої практичні навики і... переборюючи страх, бо наодинці. Знайшов Євгена Марченка (так було звати юнака-пропажу) вже наприкінці дня на схилі гори, що межувала з лісом. Живим, бо вже виснаженим додумався у заметі сноубордом викопати яму для нічлігу і захисту від шалених вітрів, до всього зробити напис на снігу SOS, що і вивів на нього. Юнак уже не міг промовити ні слова, а лише кивав головою. Вже в товаристві однокурсників визнав, що це для нього наука виживання, яка не повинна ніколи повторитися...
— Верховинські виднокола аж зароїлися підйомниками. Важко далося їх будівництво?
— Лише в курортній зоні Пилипця і сусіднього Подобівця нараховується десять витягів різної протяжності — як для маститих гірськолижників, так і початківців. Скажу відверто: за втілення ідей знаходилися окремі скептики, бюрократи, але, слава Богу, були й однодумці. Серед соратників у справі відзначу колишнього сільського голову Пилипця Федора Кривку, як і тодішнього очільника РДА Василя Дерича, у минулому головного райархітектора Івана Фуцура, також підтримку виявив на той час заступник голови Закарпатської ОДА Федір Харута, який дав зелену дорогу будівництву... Проект виготовляла і будівництвом займалася львівська фірма «Горизонт» з її керівником Андрієм Левицьким. З цього приводу добрим словом слід згадати також О. Телепа, А. Міцевича, В. Шкарабана, Д. Ткаченка... Від цього виграли також місцеві селяни, які поряд звели агрооселі і гостинно приймають приїжджих, реалізовуючи домашню і природну продукцію — гриби, ягоди, лікарські рослини... Перспективи розвою очевидні, неосяжну гірську цілину під туризм треба тільки освоювати, по-діловому засукавши рукави.
Проти вітряків на Боржавському хребті!
— Ваше ставлення до спорудження вітряків на Боржавських масивах?
— Однозначно, що негативне. Тоді буде крах і полонинам, і туризму. За зведення вітроелектростанції вщент знищаться фауна і флора Боржавського нагір’я, окремі види яких занесені до Червоної книги. Виникне перешкода міграції птахів, маршрут яких пролягає якраз через хребет. Парапланеристи звідусіль, для яких це місце ідеальне для занять і змагань, теж у тривозі, бо буде завада. Як і прості горяни занепокоєні, адже тут обширні чагарникові плантації чорниць і кам’янок, за збирання яких вони мають змогу заробляти... — Що не кажіть, але винаходите оригінальні ідеї, аби привабити в гості туриста.
— Мандрівнику бажається за відпочинку побачити і неординарне. Тому біля туркомплексу облаштували звіринець, в якому мешкають олені. Туристи не лише фотографуються з ними, а й мало не цілуються з симпатичними тваринами.
Займаємося вівчарством, бо виготовлені сир, бринза, урда — першокласний делікатес для туриста, як і шашлик. Заснували й музей лиж, щоправда, він тільки у початковій стадії і буде повагом розширюватися. Є й інші оригінальні задуми, але це поки що таємниця.
— Що відчуваєте, коли підкоряєте вершини?
— На піках гір — добре, що ноги ще не підводять і за першої нагоди піднімаюся у піднебесся — здається, що весь світ у твоїх обіймах, бо стаєш свідком побаченого не просто дивокраю, а земного раю!.. Забуваєш про всі буденні клопоти й негаразди, а душа молодіє. Воднораз маю задоволення від знайомств і спілкування з цікавими співвітчизниками і закордонними гостями. Адже прийом у «Горянині» — то щира гостина й добрі людські взаємини та розповіді.
— Ваше захоплення, отже, переросло у широкий сімейний бізнес...
— Так. І це мене лише радує і додає снаги! Адже поруч трудяться дружина Людмила, дочка Наталія, син Євгеній, зять Михайло, невістка Наталя. Дуже сподіваюся, що туристичну естафету підтримають і онуки — Юліана, Кіра та Богдан. Дід для цього зробить усе!..
Справка
Закарпатське село Пилипець, що на жовтневих виборах до місцевих рад набуло статус ОТГ (йому тепер підпорядковуються села Подобовець, Розтока, Ізки, Келечин, Буковець, Річка), знаходиться на висоті над рівнем моря 579 м, тулячись до Боржавських полонин з горами Гимба (1497 м), Магура-Жид (1517 м) та Великий Верх (1598). Географічне розташування у мальовничій місцевості й сприяло розвитку курортної зони, бум якого став особливо помітним на стику тисячоліть. Передусім Пилипець, який вважають другим Буковелем, зарекомендував себе гірськолижним курортом, маючи у наявності з десяток бугельних підйомників протяжністю від 400 до 1650 метрів. До послуг мандрівників чотиризірковий готель «Гранд», туркомплекси «Магура», «Газдівська хижина», «Горянин» та інші, майже сто агроосель, що споруджені на всі смаки — за добу нічлігу без харчування можна відпочити за поміркованими цінами від 120 грн. Дозвілля з комфортом можна провести як узимку, так і влітку. Приміром, тут діє популярний байк-парк з трасами різної складності для любителів екстремальної їзди на велосипеді, навіть традиційно проводиться чемпіонат України з цього виду спорту, як і змагання парапланеристів.
Приваблює у цей куток чарівний водопад Шипіт з висотою 14 м, поблизу якого щоліта з 1993 року на Івана Купала проходить фестиваль неформалів з масовою участю представників різних субкультур.
У Пилипці, перша згадка про який датується 1463 роком, і за легендою заснував село вівчар Пилип, можна побачити іконостас ХVІІІ віку, що зберігся у місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці.
Розмову вели Василь НИТКА, Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
Міжгірський район,
Закарпатська область.
Фото Василя Пилипчинця.
