На знімку: Артилеристи Олександр Сакун (праворуч) та Микола Животченко.
Коли стрічаю у своєму місті колону БТРів чи важкої військової техніки, серце починає гупати частіше, тіло пронизують холодні мурашки. Схиляю голову в поклоні: «Повертайтесь живі!».
Моє слово — це шана і подяка військовослужбовцям, які з гордістю прославляють ім’я українця, патріота, славного лицаря запорізького краю.
Ця невигадана історія — про захисника України Олександра Сакуна.
...Звичайний серпневий ранок 2014 року. Олександр пив ранкову каву. І ось тривожний стукіт у вікно. На порозі — посильний райвійськкомату, в руках — повістка. Сполохані очі дружини Ірини. Олександр стримано сприйняв звістку: «Треба — значить треба. Хто ж, як не я, повинен піти на війну, аби старші сини Роман та Іван, менший Павлик, дружина Ірина, онуки не пізнали жахів війни...»
2 серпня Олександра проводжали всією ріднею до Гуляйпільського райвійськкомату. Кудись далеко, на саме дно валізи, дружина поклала написану молитву — оберіг на захист від ворожої кулі.
Олександр зайняв місце в автобусі, який поступово наповнювався немолодими солдатами. Чи думав він, що колись може знадобитися йому артилерійська підготовка знову — майже через тридцять років?
...Позаду місяць навчань на запорізькому полігоні «Близнюки» у складі славнозвісної 55-ї артбригади. Довелося згадати вміння та навички, здобуті ще на службі в групі радянських військ у Німеччині у далеких 1980-х роках.
Основна мета занять — підвищення злагодженості підрозділів, їх бойової готовності та польових навичок керування вогнем, бойові стрільби з гармати-гаубиці Д-20 152-го калібру.
З серпня 2014-го до лютого 2015 року підрозділи 55-ї артилерійської бригади брали участь в обороні Дебальцівського плацдарму. І вже 31 серпня Олександр разом зі своїми земляками Володимиром Застрожніковим, Миколою Животченком (армійський товариш), Віктором Мартиненком, Олегом Кулагіним, Анатолієм Поляковим потрапили в розташування 8-ї гаубичної батареї 3-го артдивізіону під Маріуполем.
5 вересня 2014 року артилеристи відкрили вогонь, прикриваючи наступ українських піхотинців до Новоазовська. Саме тут Олександр отримав своє перше бойове хрещення. І вважає цей день другим днем свого народження.
Та це був тільки початок «подорожі», скільки боїв ще було попереду, скільки довелося намотати кілометражу, переїжджаючи КАМАЗами із семитонними гаубицями з одного місця на інше. Адже артилерія потрібна скрізь, де тривають бої.
Називали вони себе «невидимками», бо з’являлися й зникали непомітно, працювали обдумано, реагували швидко. Роздумувати довго не можна було. Коли затупив хоч трохи — накриє не тільки тебе, а й усю бригаду «Градами». Тож швидке реагування на події — головне завдання «невидимок». Отримали завдання: не допустити до Широкиного бойовиків і вибити російських найманців. Дві доби вели прицільний вогонь, знешкодили висоту. Й одразу — наказ відходити в бік Сартани. Потім була Талаківка, ще тривожніша. Її хлопці запам’ятали, мабуть, на все життя.
Уже відстрілялися і переїжджали на іншу позицію. Тільки-но заїхали на поле й почали розгортатися колоною, як почули мінометний постріл. Міна розірвалася неподалік заступника командира батальйону, йому поранило руку. Він скомандував: «Швидко в укриття!». А укриттів як таких не було! Хтось встиг залягти в невеличкій траншеї в лісосмузі, хтось ховався за дерева, одне слово, хто як міг, так і рятувався і молив Бога, щоб тільки помилував... Летіли міни, снаряди, стріляли «Гради». Олександр з двома товаришами лежав у траншеї, і ось якоїсь миті за півметра від них падає міна і... розривається. Виявилося, що її падіння пом’якшили гілки дерев, за які вона зачепилася. Це був погляд в очі смерті. Та, мабуть, захищали його ангел-охоронець та молитви рідних. За 40 хвилин вогонь стих. Втрати були матеріальні: два КАМАЗи, дві гаубиці. А люди залишилися живі. Бійці самі потім дивувалися: вижити під таким шквальним вогнем — це просто неймовірно! Не інакше, їх тоді оберігали сили небесні!
Нині Олександр вдома. Повернувся з війни з твердим переконаннями, що недарма ризикував життям, адже його родина живе тут, у мирі, дякуючи йому і таким, як він, бійцям, там, на сході. Але він пам’ятає кожен день того нелегкого військового життя, коли багато хто з них не витримував, а він жодного разу навіть не поскаржився: «Я не звик нарікати на долю, на життя. Добре знаю: сьогодні важко, завтра, післязавтра, але обов’язково настане світлий день»...
Зараз українська артилерія мовчить, перебуваючи у районах відведення, визначених Мінськими домовленостями. Однак артилеристи 55-ки не втомлюються доводити свою першість. У запорізьких артилеристів є промовисте гасло: «Не сперечаємось — ставимо крапку».
Світлана БАЛАК, бібліотекар, керівник проекту «Герої поруч з нами», Федорівський центр професійної освіти.
Запорізька область.
