З жінкою-контрактником я познайомився в артилерійському підрозділі у зоні проведення АТО, на одному з найнебезпечніших напрямків лінії розмежування.
Тетяну побачив, коли завітав у намет-їдальню: два коротких саморобних столи, з лавами обабіч, ліворуч, біля входу, куточок для роздачі їжі. На перший погляд вона здалася мені тендітною і вразливою. На вигляд — приблизно тридцять років, невеличка на зріст, з прибраним під хустинку каштановим волоссям і теплим поглядом темних очей. Вдягнута у цивільне (в зоні АТО можна у повсякденній роботі не дотримуватися офіційної форми одягу), і від цього якась домашня. «Ось воно, нагадування солдату про рідну домівку», — подумалося.
Час обіду. Для всього підрозділу місця в їдальні мало, але сюди і не йдуть усі одночасно. Підтягуються впродовж усього обіду: хто з наряду, хто з виїзду. Смакую зготовлений по-домашньому борщ і роззираюся. Кожного, хто заходить до їдальні, Тетяна знає на ім’я, у кого поцікавиться справами, у кого запитає про настрій, з ким пожартує, а кого підбадьорить. Чоловіки з нею чемні, відповідають з якоюсь теплою ноткою в голосі, й жодного панібратства. А чоловіки за віком та характером різні: є такі, що пройшли «вогонь, воду та мідні труби», різкі й задиристі. Однак ніхто з них не дозволяє собі негарного при ній. У цьому солдатському колективі Тетяна — єдина жінка.
Обід завершується, мені нарешті вдається поговорити зі старшим солдатом за званням та старшим кухарем за посадою. Її прізвище Овсієнко. За цивільною освітою Тетяна — товарознавець і кухар, остання спеціальність стала їй у пригоді в армії. Смачно й вигадливо готувати Тетяна вміє не тому, що «так навчили», просто це їй до серця. Біля плити вона не просто змішує різні інгредієнти, а додає до страв частинку душі.
Згадує анекдот:
— Один чоловік під час розлучення в суді сказав своїй дружині: «Жити ми будемо нарізно, але обідати я таки ходитиму до тебе».
Вона весело засміялася й одразу посумнішала.
— Розлучені? — здогадався я.
Тетяна киває головою. Та подія докорінно змінила її долю. Проживши з чоловіком майже половину свого життя і зіткнувшись з руйнацією усталеного особистого світу, вона опинилась на межі внутрішньої прірви. Сімейна драма збіглася з війною і поставила Тетяну перед вибором — потроху пристосовуватися чи кардинально щось змінювати. Сильні люди обирають друге.
Військовий комісар Андрій Ніколаєв зустрів її прохання «записатися в армію» скептично. Але не на ту напав! Тетяна майже все літо штурмувала військкомат, і комісар визнав: «Ця не відступиться».
Після навчального центру вона потрапила до окремого мотопіхотного батальйону, що стояв тоді під Волновахою. Комбат не хотів, щоб у його підрозділі служили жінки, але допоміг той самий комісар Ніколаєв, котрий служив саме в цьому підрозділі. Тетяна та ще бухгалтер-жінка справді виявилися єдиними представницями прекрасної половини людства в батальйоні. І батальйону їхня присутність пішла на користь: солдати почали звертати увагу на свій зовнішній вигляд. Комбат визнав цей позитивний момент.
— Я планувала, що отримаю іншу військову спеціальність, але змирилася з куховарством, зрозуміла, що чоловікам, які повертаються з передової, потрібна розрада. Я їх і годую, і добрим словом зустрічаю. Чоловіки — як діти, їм теж душевного тепла хочеться, особливо після того, як віч-на-віч стикнулися зі смертю.
— Як чоловіки ставляться до вас, єдиної жінки у підрозділі?
— Наш військовий комісар Андрій Віталійович казав: якщо я хочу комфортно почуватися серед чоловіків, то маю показати себе так, щоб вони прийняли мене як побратима, як сестру по зброї. Гадаю, мені вдалося здобути чоловічу повагу до себе, як до товариша по службі. І я завдячую долі та своїй завзятості, що ухвалила правильне рішення. Саме служба врятувала мене від необміркованих вчинків, наповнила моє нове життя змістом.
Сміється:
— Мене іноді запитують, скільки я збираюся служити в армії. Відповідаю: до ста п’яти років.
Доля розпорядилась інакше — нещодавно я дізнався: Тетяна вже не в армії. Хай їй щастить там, де вона є!
Олег КАЛАШНІКОВ, прес-офіцер 26-ї артилерійської бригади.
Фото автора.
