Каміла була в родині третьою дитиною, наймолодшою. Дитинство її припало на воєнне лихоліття, а юність — на повоєнні роки. Проста селянська родина, хоч і середнього достатку, не могла в той час дати належну освіту трьом донькам.
Першій, Феліції, вдалося закінчити медучилище в обласному центрі, й вона працювала фельдшером-акушеркою в сусідньому селі. Середульша Віталіна здобула професію муляра-штукатура й залишилася в місті, яке саме відбудовувалося, поставало з руїн. А Камілі довелося йти на курси касирів-бухгалтерів.
Ще під час навчання вродлива й рішучої вдачі дівчина привертала увагу багатьох юнаків і чоловіків. У той післявоєнний період чоловіча стать була в дефіциті. Кожен парубок чи вдівець — на вагу золота. А Каміла, на відміну від своїх ровесниць, перебирала цим «золотим запасом»: той не такий гарний; той зростом не вдався; а той взагалі якийсь несміливий. Слід сказати, що в післявоєнний час і трохи пізніше парубки не сміли надто нав’язувати дівчатам своє залицяння. На танцях у сільському клубі юнки почувалися в безпеці, їх не ображали, а лише могли прохати їхньої уваги. Ще міг парубок з дівчиною постояти біля хати під вишнею, проводжаючи додому... Звісно, були й інші випадки, але дуже нечасто, бо дівчата берегли себе, а хлопці загалом поважали це.
Однак один із кавалерів усе ж зачепив Камілине серце. Василь — молодий фронтовик і земляк, стрункий, кучерявий, веселий, змушував її серденько солодко завмирати при зустрічах. Каміла потайки вже й рушники вишивала, щоб сватам пов’язати, й хустку за звичаєм готувала обранцю. Та не так сталося, як гадалося...
Після навчання дівчина працювала в місцевому колгоспі касиром. Начебто все йшло добре, а тут як сніг на голову: у Каміли — розтрата! Ще й на суму на той час чималу. Хоча дівчина не відала, як це сталося. Скоріше за все, недосвідчену касирку підставили чи колеги, чи керівництво. А тоді така неприємна ситуація могла закінчитися судом і в’язницею...
Каміла розповіла про все батькам, але ті нічим не могли допомогти, хіба що продали б корову — годувальницю сім’ї, та й тоді потрібної суми не зібрали б. Виходу, здавалося, не було... Довідався про Камілину розтрату Василь, та в нього теж було негусто в гаманці. Він прохолодно почав ставитися до коханої, бо вже ось-ось їй мали приклеїти клеймо «розтратниця», а мати справу зі злочинницею, вочевидь, не хотілося.
З’явилася підмога звідти, звідки Каміла й не чекала. Колгоспний шофер Владислав, котрий давно приглядався до неї, але не смів і близько підступитися, підійшов до дівчини на вулиці, подивився на її змарніле від тривоги личко і, сам собі дивуючись, видихнув:
— Вийдеш за мене, коли я тебе від в’язниці відкуплю?
— Що ти кажеш? Як то — відкупиш? — поглянула дівчина спантеличено.
— А так: внесу ту суму, яку тобі приписують як розтрату.
— Де ж ти гроші візьмеш?
— Знайду. То вийдеш тоді за мене?
— Не знаю. Спершу гроші знайди, — повернулася колишня погорда до Каміли.
Блиснула карими очима, стенула плечима — чим ще більше завела парубка.
Владислав знав, що його батьки відкладають гроші на новий будинок. І уже назбирали чималеньку суму. Тож парубок рішуче сказав батькам увечері: «Якщо не дасте зібрані гроші, щоб за Камілу їх внести, то я світ за очі поїду!»
Налякав їх мало не до втрати свідомості такою заявою, бо єдиним їхнім сином був. Подумали, подумали — і винесли заповітного вузлика з грошима та й віддали Владиславу.
Хлопець таки врятував дівчину від суду. Вона ж полишила роботу касира, стала працювати приймальницею на молокопункті (були тоді такі). А трохи подумала — і віддала руку та серце своєму рятівникові. Він же був на сьомому небі від щастя!
Носив свою «викуплену» кохану на руках. У них народилося згодом двійко діток — хлопчик і дівчинка. Владислав старався для сім’ї — збудував дім, заробляв гроші, щоб ні дружина, ні діти не відчували в чомусь нестачі...
Подружжя прожило в любові та злагоді понад півстоліття. А історію про «викуп» Каміли дітям і внукам розповідали як казку зі щасливим кінцем.
Житомирська область.
