Читаю і тішуся, що ще одне талановите ім’я, загублене у плині Часу, повертається із літературного забуття до культурної спадщини України. Маю на увазі документальну книжку з промовистою назвою «Зона непам’яти: приречений повернутися» (видавництво ТОВ «Друкарня «Рута» (2020), м. Кам’янець-Подільський) нашого колеги, колишнього власного кореспондента «Голосу України» у Дніпропетровській області, письменника Михайла Скорика. Автор уперше ґрунтовно дослідив і на архівних матеріалах розкрив трагічну долю розстріляного в добу сталінізму й забутого українського прозаїка Сергія Жигалка.

Перед читачами постає молодий київський літератор у розбурханому за політичними пристрастями і настроями групової гонорової боротьби літературному процесі 20—30-х років. Для цього Михайло Скорик зібрав і оприлюднив для читачів і літературознавців його біографію, знайшов ще живих онуків і троюрідних племінників, а також увесь його невідомий досі творчий доробок. Серед часописів, де він друкувався, бачимо «Гарт», «Червоний шлях», «Всесвіт», «Нова громада», «Глобус», «Молодняк», «Молодий більшовик», «Кіно» та газети «Вісті ВУЦВК», «Літературна газета», інші ЗМІ.

Біографія Сергія проглядається з його свідчень хіба що слідчому НКВС. Не збереглося жодних офіційних відомостей чи особистої згадки про юнацьке і пізніше життя в Борисполі та Києві. Все, що було в родині, після арешту знищене батьками.

Він народився (6) 19 жовтня 1902 року на берегах тоді ще живої річки Альти, у багатодітній селянській родині. Був найстаршим з-поміж п’ятьох братів і трьох сестер. Мати, Марфа Шевченко, родом зі Звенигородщини, й за родовою версією є гілочкою роду Микити, рідного брата Тараса Шевченка. Закінчив Бориспільське чотирикласне земське училище, по революції назване гімназією ім. Павла Чубинського. Потім навчався в Київському інституті народної освіти на літературно-лінгвістичному факультеті, у справжньому осередку українського національного відродження. Студентська молодь слухала лекції іменитої професури: Миколи Грунського, Олександра Дорошкевича, Миколи Зерова, Агатангела Кримського, Сергія Єфремова. Зі студентської пори Сергій Жигалко стає членом літературної групи «Київ-Гарт», прибічником Миколи Хвильового.

Як гартованець бере участь разом із однокурсником Борисом Коваленком (пізніше ортодоксальним партійним критиком і також розстріляним) в організації київського осередку творців пролетарської літератури. І перший свій романтичний твір, новелету «Мати», друкує в урядовому виданні «Вісті ВУЦВК», ще студентом, коли йому виповнилося 22 роки. Після саморозпуску «Гарту» Жигалко з однодумцями входить до ВУСППУ (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників України). Але згодом вийде з цієї збільшовиченої літературної структури й стане, як називали тоді, «диким» письменником.

Зрозуміло, що був об’єктом пильної уваги органів НКВС, адже в творах висвітлював злободенну селянську проблематику, що постала у зв’язку з гвалтівницькою колективізацією українського села. Тут він близько сходиться з провідними прозаїками Григорієм Стрільцем — Косинкою, Євгеном Плужником, поетами Григорієм Косяченком, Дмитром Фальківським, Максимом Рильським.

Появу першої книги оповідань «Єдиний постріл» (1927) критика зустріла схвально. З другого боку, лунали закиди: «Утворюється тло занепадництва і зневір’я в здобутки і доцільність революції. Переважно це виявляється в формі ідеалізації контрреволюційних виступів та боротьби проти радянської влади». Це повідомляв критик А. Хвиля у доповідній до ЦК КП(б)У, що такі явища очевидні в творах: Брасюка «Отаман Сатана», Жигалка «Кореш», Підмогильного «Проблема хліба», Оніщенка «Ткачихи», в націоналістичних ухилах (Антоненко-Давидович «Смерть»)» .

Головний здобуток книжки — побудова образу письменника та його творчої долі на архівних документах. Тут і участь у дискусіях, виступах на літературних об’єднаннях, оцінках у рецензіях критиків, доносах секретних співробітників НКВС («осведомителей»), свідченнях письменників зі звинуваченнями Жигалка вже слідству. Зокрема, в кримінальних справах Сергія Жигалка, Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Косинки, Євгена Плужника, Марка Вороного, Дмитра Фальківського. Тобто відомих діячів із середовища репресованих українських літераторів, яких об’єднувала не лишень творча, а й трагічна життєва доля.

Ось, наприклад, розділ «Донос як художній засіб літературної творчості». Після виходу Жигалчиної повісті «Липовий цвіт» (1930) М. Рильський назвав її романом, а в партійній критиці спричинився справжній лемент щодо паплюження колгоспної дійсності, в якій живе сільська незаможницька молодь за колгоспної перебудови і становлення нових соціальних стосунків. Євген Адельгейм визначив автора «кулацьким отаманом». Петро Колесник: «Основной метод Жигалко, как писателя, сатирический. Как вызвана его сатира? Только враждебным отношением к действительности». Іван Мойся-Ле: «Наиболее характерным в этом отношении есть «Липовий цвіт». Всю гниль собственного ничтожества Жигалко подал в этой повести. Ни одного положительного героя, никакой перспективы в жизни...»

Сергія заарештовано у січні 1935 року. Слідство особливого відділу НКВД УСРР висунуло звинувачення, що націоналістично налаштований український письменник Жигалко, у зв’язку з розстрілом колишніх українських письменників Косинки, Влизька, Фальківського та інших, став виявляти свої терористичні настрої, висловлюючи співчуття... За крамольний «аргумент» взято звичайну передноворічну письменницьку зустріч у помешканні Максима Рильського, з яким Жигалко дружив, за участю перекладача Миколи Зерова, де неокласик читав переклади й вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи». Рядки цього твору «Та посідаймо по голих лавках//Та посумуймо по мертвих братах» НКВС визнало найзагрозливішими та найконтрреволюційнішими для більшовицької диктатури. Назвали цю зустріч «траурними зборами» після розстрілу в грудні 1934 року 14 українських літераторів. Серед них Косинка, Фальківський, Влизько. Так фальсифікувалася справа.

Щоправда, в арсеналі НКВС були ще й численні доноси секретних інформаторів на Жигалка, які відстежували його участь у літературному процесі. У розділах «Закулісся НКВС» та «Втікачі від літератури» Михайло Скорик наводить не один десяток їхніх агентурних донесень. «Литератор», «Журналист», «Поліщук», «Обновленная», «Активіст», «Немо» та інші сексоти ховалися за цими псевдо. Агент «Леонов»: «Косынко... дружит он с Сергеем Жигалко. Лазят по хуторам, по пригородным колхозам. Обо всем говорят с недоброй ухмылочкой стряпчего...» (8.10.1931). Або «Журналист»: «Сам Жигалко поддерживает самую тесную связь с селом, весьма часто бывая в Барышевском районе, и подолгу там оставаясь.

Приятелями его являются окрестные учителя и агрономы. Всегда, как правило, возвращаясь из села, Жигалко привозит очередную «порцию» ужасов, о которых и рассказывает весьма красочно в литературных кругах. Состоял и до сего времени состоит в первом попутническом крыле...» (15.09.1933).

Сергій Жигалко потрапив і до списку фігурантів агентурної розробки НКВС «Втікачі», групи незадоволених на чолі з Антоненком-Давидовичем. Тому два його романи «Земля» і «Ванда», написані й здані до видавництва, так і не надруковані, але вилучені слідством без зазначення назв рукописів, були знищені шляхом «сожжения». Так написано в акті за підписами оперативного уповноваженого особливого відділу УДБ НКВС УСРР Бондаренка та уповноваженого 4-го відділення особливого відділу Волченка.

Засуджений «трійкою» НКВС до 5 років ув’язнення, відправлений до Сибіру. Але як і чому опинився в Хабаровському краї, ні в кримінальній справі, ні в реабілітаційних матеріалах не зазначається. Розстріляний за вироком УНКВС по Далекосхідному краю 21 червня 1938 року. На жаль, досі Сергій Жигалко не значиться серед літераторів «Розстріляного відродження». Михайло Скорик уперше наводить цей трагічний факт за розшуканими архівними документами СБУ.

До речі, розстріляно і його молодшого брата Івана Жигалка, капітана Червоної армії, як контрреволюціонера, а ще одного брата Михайла засуджено до тривалого терміну ув’язнення.

Згадуються рядки Василя Симоненка із «Пророцтва 17-го року»:

Тремтіть, убивці!
Думайте, лакузи!
Життя не наліза
на ваш копил.
Ви чуєте?
На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця
для могил!

Так повертається із цвинтаря ілюзій не лишень ім’я, а й творчість Сергія Жигалка.

Ілюстрація надана Михайлом Скориком.