Його скерували до Львова створювати комсомольську організацію, а він, Йосип Позичанюк (на знімку), став політичним референтом Головного командування Української повстанської армії. Спочатку був членом ЦК ЛКСМУ, а після відмовився від комсомольської чи й компартійної кар’єри і поринув у національно-визвольну боротьбу, став членом Президії Української головної визвольної ради (УГВР).

Переломною подією в житті сина Подільського краю, випускника Ніжинського інституту соціального виховання і журналіста за фахом дослідники називають відвідини ним могил січових стрільців на Личаківському цвинтарі у Львові. Юнак побачив жінку, яка поклала квіти оборонцям міста в 1918 році. Минуло двадцять років після героїчного загину борців за волю України, а пам’ять про них жила в серцях патріотичних краян.

Другого дня Йосип звернувся до Юрія Стефаника, який працював науковцем і вишівським викладачем, по пояснення. Син видатного письменника не побоявся ризику: він розповів про національно-визвольні змагання 1918 року, коли у Львові як наслідок славетного Листопадового чину січових стрільців під командою Дмитра Вітовського утвердилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Найвищий державний орган проголосив революційну волю пробудженого народу: «З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичному місті Львові і на цілій території Української Держави. Український народе! Доля Української Держави у Твоїх руках. Ти станеш як непобідимий мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу».

Не може не зацікавити ще один нюанс цієї прокламації: «Всім горожанам Української Держави без різниці народности і віросповідання запоручається горожанську, національну і віроісповідну рівноправність».

Виходило, що ті, кого в підрадянській Україні таврували як українських буржуазних націоналістів, насправді не були ксенофобами, гарантували рівні права місцевим полякам, євреям, німцям та іншим національним групам. До речі, в центральній частині Львова з давніх-давен проживали різні народи, що засвідчували назви вулиць (Староєврейська, Вірменська, Сербська, Татарська, Краківська).

Як можна судити, Юрій Стефаник придивлявся до прибулих «східняків» і побачив серед них таких, які при зустрічі з не відомим їм раніше життям починають мислити не нав’язаними стереотипами, а власним розумом. Свій висновок він аргументував перед підпільним керівництвом Організації українських націоналістів (ОУН). Інакше кажучи, серед прибулих українців були не тільки ті, кого традиційно називали яничарами чи, за теперішнім трактуванням, манкуртами, а й спадкоємці славного минулого, в жилах яких обізвалася козацька кров. До таких належав і Йосип Позичанюк, котрому повірив син автора патріотичної новели «Марія», в якій кров’ю серця змальована зустріч представників двох частин єдиного українського народу. Їх розділив російсько-австрійський кордон, але в серцях жевріла пам’ять про національну єдність, яку підтримували насамперед спільна пісня і слово Великого Тараса, хоч ворог докладав зусиль, щоб молоде покоління забуло славне минуле своїх предків.

Щоб ознайомити юного подолянина з подіями двадцятилітньої давнини, Ю. Стефаник дав йому, як згадував Йосип Позичанюк, кілька книжок-спогадів про 1918 рік у Львові та Галичині. Отак подільський юнак «став українським патріотом».

Минуло небагато часу — сина письменника заарештували, але на допитах він поводився мужньо і не виказав нікого, з ким йому доводилося контактувати. Не потрапив під чекістську підозру Йосип Позичанюк, який вже тоді працював з оунівським підпіллям, в чому нема сумніву, адже в червні 1941 року, коли Національні збори у Львові проголосили Акт відновлення державності й під зверхністю Ярослава Стецька створили уряд, Йосип Позичанюк став у ньому державним секретарем (міністром) інформації і пропаганди (за іншими даними, «заступником по справах пропаганди»).

Говорити тут про випадковість не доводиться. Зовнішні події спонукали допитливого юнака до усвідомлення антиукраїнського характеру окупаційного більшовицького режиму.

Йосип Позичанюк народився 1913 року на території нинішньої Вінниччини. В школі він навчався тоді, коли республіканська компартія проголосила курс на «українізацію», що незабаром була потоплена в крові. Колективізація похоронила надії українського селянства на заможне життя. Апогеєм злочинів сталінського правління на українських землях став Великий Голодомор 1932—1933 років, а до нього наші хлібороби ще постраждали від голодомору 1921—1922 років. Отож підсвідомо перехід юнака на націоналістичні позиції готувався вже майже два десятиліття.

Спроба українських націоналістів відновити Українську державу спричинилася до різкої протидії німецьких окупантів. Голова уряду Ярослав Стецько і лідер революційних націоналістів-державників Степан Бандера опинилися в концтаборі. Попри такі незаперечні факти радянська пропаганда нав’язувала неоковирну конструкцію «українсько-німецькі буржуазні націоналісти».

Не уник покарання і Йосип Позичанюк, який ішов на східні області України з Першою («Північною») похідною групою, котра мала завдання проголосити Акт відновлення Української держави в Києві. Заарештованого неподалік Києва повстанця німецькі окупанти утримували в різних тюрмах: спочатку — у Львові, згодом — у Кракові, нарешті — в Освенцімі. Проте йому вдалося втекти при перевезенні з останнього місця ув’язнення.

Сміливий утікач прибуває на Волинь, де встановлює зв’язок із націоналістичним підпіллям. Тут полковник УПА Позичанюк стає з весни 1943 року членом Головної команди під псевдо «Шаблюк». Як політичний керманич УПА він входить до Головної Ради ОУН, докладає чимало зусиль для проведення ІІІ Надзвичайного збору ОУН, що відіграв особливу роль в історії національно-визвольного руху. Як шеф головного осередку пропаганди УПА він працює водночас редактором газет «За Україну» і «За Українську Державу».

Особливу увагу треба звернути на те, що Позичанюк підходить до українського визвольного руху в контексті боротьби підрадянських народів проти більшовицького режиму. Відомо, що українські патріоти висунули гасло «Свобода народам і людині!». Заслуга Позичанюка в тому, що в складі УПА було створено 15 національних відділів («куренів»), а в листопаді 1943 року скликана Конференція поневолених народів Східної Європи й Азії за участі 39 делегатів 13 національностей. Окрема його стаття присвячена тактиці українських націоналістів щодо російського народу. Згодом її ідеї були конкретизовані й розвинені в праці Степана Бандери «Перспективи української національно-визвольної революції». Як мудрий стратег Позичанюк наголошував на доцільності «правильної і спритної політики щодо російського народу», бо він може «відіграти деструктивну роль щодо більшовицької московської імперії», що, до речі, підтвердили події тридцятирічної давнини. Окрім того, він готував важливі документи УПА російською мовою, зокрема «Письмо к Советскому правительству». У травні 1944 року на Вишкільній політичній конференції Позичанюк виступив з доповіддю «Практичні завдання пропаганди».

У середині липня 1944 року біля села Недільна, на Самбірщині, відбувся перший Великий збір УГВР, на якому було ухвалено важливі документи конституційного рівня: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформа УГВР», «Універсал УГВР» та інші. Головою Президії УГВР було обрано полтавчанина Кирила Осьмака, керівником революційного уряду — Романа Шухевича (Тараса Чупринку). Членом Президії та очільником Бюро пропаганди УГВР став Позичанюк.

Загинув Йосип Позичанюк 22 грудня 1944 року в нерівному бою з енкаведистським загоном із 300 осіб біля села Дев’ятники Жидачівського району на Львівщині, коли очолювана ним група з дев’яти повстанців йшла на зустріч з головнокомандувачем УПА Тарасом Чупринкою. Місцеві селяни похоронили таємно загиблих повстанців у братській могилі на цвинтарі сусіднього сала Юшківці.

Як письменник Позичанюк творив у непростих умовах. Його твори зберігали в своїх записниках побратими. Відомі, принаймні, мініатюри «Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Пута», «Зелений шум», «Синок», «Життя».

Новели письменника друкувалися ще в 1940 році у львівському журналі «Література і мистецтво». Знаний критик Микола Ільницький пише: «Вони вразили мене тонким відчуттям природи, культурою слова і — це мене дуже здивувало — відсутністю славослов’я «великого вождя народів», що було характерне для більшості публікацій». Дослідники вважають, що перу Позичанюка належить, принаймні, кільканадцять новел і етюдів, які своїм стилем спонукають до аналогії з творами галицьких новелістів.

Звісно, Йосип Позичанюк не міг розвинути своїх всебічних обдарувань у таких умовах, але він належить до тих українців, які наближали відродження нашої держави.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.