Лиха коса Голодомору, при згадці якого у кожного свідомого українця холоне в жилах кров, не обійшла й Малинщину, де, за даними сільрад, загинуло 1276 осіб. Спливає невблаганний час, минають роки за роками, відходять у небуття покоління. З кожним роком дедалі менше з-поміж нас залишається очевидців тих страшних подій, котрі молилися щодня, щоб залишитися в живих і зустріти наступний світанок...

Одним із них є 89-літній малинчанин, ветеран праці, дитина війни Микола БАРАНОВСЬКИЙ, котрий більш як 54 роки пропрацював машиністом-сіточником на паперовій фабриці, де його портрет постійно був на Дошці пошани. Дідусь дуже зрадів, коли на порозі побачив журналіста, й охоче погодився розповісти про ті нелегкі роки, що випали на його долю.

— Знаю, що до Малина ви переїхали у зрілому віці, а де народилися і яку мали родину?

— Я родом із села Жабоча Іванівської сільради. Окрім мене, в родині були ще дві сестри — Віра та Тетяна. Батьки працювали на різних посадах у колгоспі. Мама, Лідія Леонтіївна, була передовою колгоспницею, отримувала пізніше 42 карбованці пенсії, коли її ровесниці — по 12. А батько, Модест Петрович, із колгоспу пішов воювати на фронт. Був контужений, поранений, тривалий час лікувався в госпіталі... Жили ми більш-менш заможно: виручала корівка, кури, городина...

— Як же виживали односельці під час Голодомору?

— Хоча я був дуже малим, але пам’ятаю, як на людей накладала влада великі податки й вичищала все з комор селян. Продукти їздили і збирали по хатах цілі бригади («червона мітла») зі зброєю та багнетами в руках. Забирали буквально все: одяг, худобу, їжу... Від них сховати щось було неможливо. Навіть у печі з дека гречку вигрібали, хоча того року був великий неврожай. І нас не оминули такі побори... Важко було жити, і люди одне одному не допомагали. Виручало декого те, що пішли працювати до колгоспу, де хоч якось харчували чи давали сякі-такі пайки... Не маючи їжі, односельці пекли хліб із висівок із додаванням трави, варили бур’ян, верес, пирій, кропиву, їли бруньки з дерев, ловили горобців, ворон, рибу, збирали гриби, а на полях — гнилу картоплю, збивали й товкли жолуді, з яких пекли млинці, рвали день і ніч щавель та польові бурячки. Хто наловив риби, вполював якогось звіра чи птаха — то вважалось справжнім делікатесом... А ще обмінювали на базарі одяг на крупу чи борошно. Отак і жили. Багато людей у селі попухли з голоду, лежали мертві. Не було їх кому і поховати як належить...

— Ви ж цей період пережили в Білорусії?

— Так, ми трішки пізніше з батьками подалися до сусідньої республіки. Коли ми під час голоду втікали до Білорусії, то мамі сусід порадив, щоб вона загорнула мене в ковдру й залишила на вокзалі, щоб хтось підібрав... Так тоді робили багато людей. Але мама на це не погодилась і відрізала, щоб він сам краще своїх дітей покинув на вокзалі, а вона цього робити не збирається. Поблизу Калинковичів та Мозиря старші копали рови, працювали важко цілий день, будуючи конями дорогу.

За це їм давали сяку-таку баланду, а на вихідні — пайок. Так ми там прожили до 1939 року...

— А війну добре пам’ятаєте?

— Так, чому ж не пам’ятати. У нашій хаті переховувалась поранена партизанка. Мама її доглядала, годувала. А пізніше, коли село зайняли німці, то певний час жив і один німецький офіцер. Він чомусь дуже добре ставився до мене. Частував шоколадками, хвалив маму за те, що була доброю господинею. Але коли німцями кишіло все село, я забрав корову й сховався у лісі, де разом з іншими однолітками переховувався тривалий час.

— А в армії служили?

— Було діло. Я, як і інші хлопці, дуже хотів служити в армії. Готувався до цього, підтягувався на перекладині, качав прес, бігав. Та якось вдома впав із коня і зламав руку. Але медкомісію пройшов успішно, не зізнався. Коли ж направили до військової частини в Мукачевому, побачив, що опухла рука. Мене відправили до санчастини, довго лікували, а потім — на кухню, був кухарем. А поблизу Рівного, де продовжив служити згодом, був завскладом.

— То ви ще ж і на паперовій фабриці трішки куховарили й були на хорошому рахунку?

— Аякже! На фабриці в Малині дізналися, що в армії я кухарив, то після демобілізації теж направили в їдальню працювати. А затим був машиністом-сіточником у першому, другому та третьому цехах. Під час соцзмагань я завжди здобував перші місця рідному підприємству. Як нагороду колишній директор фабрики Володимир Неманихін направив мене у відрядження до тодішнього Ленінграда, щоб я допоміг колегам налагодити паперові машини, які виготовляли конденсаторний чотирьохмікронний папір, що використовувався для літаків та космічної галузі. Там мене сватали у старші машиністи, але я відмовився і повернувся додому.

— Секретами вашого довголіття поділитесь?

— Та які ж тут можуть бути секрети! (усміхається). По-перше, за все життя я не викурив жодної цигарки, ніколи не вживав надмірно спиртного. По-друге, я великий прихильник молочної продукції. Дуже люблю домашній сир, сметану, молоко, фрукти, овочі. Сестра Віра тривалий час працювала в їдальні лісгоспу, тому всілякі смаколики на нашому столі — не рідкість. А ще намагаюсь дотримуватись і щоденного графіка: прокидаюсь о десятій годині й снідаю, обідаю о другій, а вечеряю о шостій. Більше їжі я не споживаю. Також щодня прогулююсь потихеньку на свіжому повітрі, бо коли сядеш у хаті й сидітимеш, то знай, що скоро може прийти кінець. З молодості знаю: рух — це життя. Інколи люблю й пожартувати, бо нині такий час, що кругом одні неприємності й сум. А ще цікавлюсь політикою, слухаю по радіо новини. Через проблеми із зором не можу читати газети, але їх мені переказують сестра Віра та племінниця й хрещениця Марина, з якими я нині мешкаю.

Мене дуже турбує складна ситуація на сході України, де вже сьомий рік триває війна з росіянами, а також коронавірусна інфекція, що швидкими темпами косить наших земляків...

— Що побажаєте землякам?

— Дітки, я бажаю вам усім не бачити на власні очі страхіття голоду й воєн. Інколи думаю про минуле, пригадую ті події, і не можу повірити, що все це вдалося мені пережити... Тому бажаю нам усім миру та добра, а рідній Україні — процвітання й швидшого повернення її синів та доньок додому і завершення коронавірусної чуми.

Фото автора.