На вулиці Баха — будиночок, а в ньому — викладачі та слухачі. Це педучилище, де кувались кадри для шкіл України. Будуть інститути, університети, академії, але всього того, що взяли ми в педучилищі, ніде не отримали. Крім знань, нас готували всесторонньо до життя.
А ми, маленькі, голі й босі, голодні, хотіли все взяти, чого нас навчають, ніби знали, що все в житті буде потрібне.
Особливо теплі спогади, що гріють і сьогодні, про Карпа Андрійовича Марченка та Ірину Іванівну Сокальську. Вони нас оберігали від поганої вулиці, були нашим захистом і порадою.
У парку обладнано танцмайданчик, але ж потрібні гроші, щоб там потанцювати. Отож хлопці дощечку відхилять і одну з нас пропустять без оплати. А в чому ж іти? Виручала Люба Нестеренко, бо мала гарний костюм. Ото ми по черзі його одягали і почувалися гарненькими, а хлопці просили одягатися всією групою «В» і прийти.
Двом слухачам на тиждень продавали третю частину хлібини.
Допомагала нам Людочка Рудь з дитбудинку, бо приходила з бутербродами: маргарин і трішечки цукру.
А Карпо Андрійович на парти найбіднішим клав по пів саєчки. Ми про це довідались під час зустрічі через багато років. А тоді не допитувались, брали і їли. Цього не забудеш.
Виручала ще їдальня в місті. Всі чисті залишки їжі не викидали — чекали на нас і пригощали.
Ми жили на квартирах. Гріх поганого слова сказати про людей. І ряденце дадуть, щоб укритись, і миску борщу, і три вишеньки з варення до чаю.
Зі станції Драбове до Золотоноші їхали на східцях. Не один раз черговий по станції організовував обігрів ніг, бо ноги попримерзали до підошви резинових бот.
Автобусів не було. Проїхалася містом, раділа, яке ж воно сьогодні гарне, ніде нічого не впізнаю. Усе в людини можна забрати, але спогади — ні.
Мали ми друзів, думалось, що ніколи не настане розлука. Але роки і відстань зробили своє. Загублено Григорія Юрченка, Василя Левченка, Іскру Зайцеву, Мері Цибулько та інших.
Були листи і різні не з’ясовані недоречності. От і сьогодні сказати, чому ми загубили своїх друзів юності, ми не можемо.
У юність ніколи не повернемось, але вона в серці живе. Не забута ота ніч, коли ми з дипломами чекали на поїзд, а друзі були з нами. Які ми були щасливі!
Нагадують про все і подаровані фотографії. А які підписи...
У Золотоноші і в районі багато живе моїх ровесників, а мене в свої обійми взяла Київщина, не випустила до пенсії. Сльози падали непрохано...
Хотілося сісти в отой автобус з вулиці Баха і їздити вічність, але ж треба доїхати до Полтавщини.
Я зупинилась на годину. Люди поглядали здивовано, чому сльози, ота спостережливість, що трапилось.
Низько вклоняюсь місту, його мешканцям, добра, тепла, благополуччя, щасливого і радісного довголіття. Мирного неба!
З безмежною вдячністю педагог з 40-річним стажем, ветеран праці, відмінник народної освіти України Ніна ПОНОМАРЕНКО (МАСЕНКО).
